Сторінка
3

Трудовий колектив - як соціологічна організація

Соціальні інститути у сфері праці — це господарські об'єднання, заводи, банки, ринки, трудові колективи, профспілки тощо. Вони забезпечують усю сукупність виробничих зв'язків у суспільстві, одночасно з'єднуючи економічне життя з іншими підсистемами. Кожен соціальний інститут в економічній підсистемі має свої, чітко окреслені функції. Коли ж нормальне функціонування певного соціального інституту порушується, а зв'язки з соціальним середовищем набирають викривленого або неповного характеру, з'являється так звана дисфункція соціального інституту. Так, дисфункція деяких економічних, інститутів стає причиною існування «тіньової економіки», виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки, тягне за собою корумпованість як господарська-го, так і управлінського апарату. Ці явища особливо болюче даються взнаки під час «перехідного періоду» — періоду трансформації командно-адміністративної системи в ринкова орієнтовану систему вільного підприємництва, що яскраво видно на прикладі майже всіх посттоталітарних країн разом з Україною.

Соціально-трудові відносини складаються на виробництві між суб'єктами — представниками різних соціальних спільнот і груп. Цей тип відносин, як слушно зазначають А.Хоронжий і Ю.Пачковський, на відміну від відносин функціональних, описаних раніше, у соціології кваліфікують як відносини рівності і нерівності між працівниками та соціальними групами (наприклад, між підприємцями та робітниками).

Н.Смелзер розглядає такі відносини у трьох типах економічних систем: капіталістичній, демократично-соціалістичній та комуністичній радянського типу. В першій з них, капіталістичній, підприємець є головною дійовою особою і встановлює свої правила взаємовідносин із працівниками. На перших етапах існування капіталістичної системи уряд не втручався у справи підприємців. Але з часом> коли розвиток вільного підприємництва породив жорстоку експлуатацію найманої праці, уряд посилив контроль за діяльністю капіталістів, запровадивши заходи для соціального захисту громадян, перерозподілу прибутків через оподаткування, обмеження монополізації ринку (антитрестівське законодавство).

У демократичних країнах соціалістичної орієнтації акцент ставиться на суспільній власності на засоби виробництва та розподіл товарів. У цих країнах, як звичайно, можливе й існування приватної або змішаних форм власності, але пріоритетне місце займає державна власність (принаймні націоналізація охоплює основні стратегічні висоти господарства). Відповідно й економічна політика держави позначена більшим втручанням в економічне життя і суворішою регламентацією підприємництва, а також соціальним захистом практично всіх верств населення, яке працює. «Шведська модель» демонструє найвищий здобуток оптимального поєднання інтересів підприємництва і найманої праці, який втілюється в один із найвищих у світі стандартів життя.

Комунізм радянського типу являє собою систему, де вся власність є суспільною (за рідкісними виїмками). У працях

Маркса передбачено, що комуністичне суспільство має бути суспільством усезагального добробуту, без експлуатації, що в ньому житимуть вільні трудівники і при тому не буде протиріч між розумовою і фізичною працею.

Насправді ж «комуністична економіка» (насамперед радянська) визначалась повним політичним пануванням одної партії, суворим контролем, довгостроковим плануванням (п'ятирічні плани), а не стихією вільного ринку. Держава тут виступала повним власником, регламентуючи всі види виробничої діяльності і трудову поведінку кожного трудівника. Не заперечуючи, що така система спромагалася на підняття економіки і досягнення окремих високих економічних результатів, Смелзер підкреслює, що це не означало її високої ефективності і продуктивності, які досягались прямим і опосередкованим економічним визиском трудівників.

Під соціальними процесами у сфері праці соціологи розуміють функціонування і зміни станів соціальних груп, трудового колективів і окремих робітників — суб'єктів економічної діяльності. В їх структурі виділяються:

• сама праця (у сфері якої виникають усі соціальні явища і процеси, що становлять предмет соціології праці; отже, праця є базовим соціальним процесом);

• трудова адаптація (тобто пристосування до виробничого середовища);

• трудова мобільність (тобто пересування усередині соціальних груп, трудових трудового колективів та між ними; вона враховує також плинність кадрів на виробництві);

• відносини співробітництва або конкуренції, суперництва і конфліктів між суб'єктами економічної сфери).

Соціальне управління соціально-трудовими процесами і відносинами передбачає їх планування і регулювання. В його структурі можна виділити такі складові:

• вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень;

• використання різноманітної інформації у процесі управління;

• вироблення певних методів та стилів керівництва;

• забезпечення самоврядування і виробничої демократії;

• планування процесів соціального розвитку трудового колективу (виховної, культурно-масової, спортивної роботи, удосконалення соціально-психологічного клімату, зміцнення дисципліни праці, заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я трудівників тощо).

Трудовий колектив має спільні, співпадаючі інтереси з власником (роботодавцем) у стратегічному питанні про отримання якомога більшого прибутку, в ефективній органі­зації виробництва, у доборі кваліфікованих і сумлінних кадрів, у забезпеченні внутрішнього трудового розпорядку, трудо­вої дисципліни, дотриманні техніки безпеки, охорони праці. Протилежні інтереси лежать в основі розподілу прибутку, оплати праці, відрахувань з прибутку на заходи щодо впро­вадження нових захисних технічних засобів, безпеки праці, нешкідливих і безпечних технологій; фінансування з при­бутку заходів щодо соціально-побутового обслуговування працівників, надання додаткових трудових пільг. Зона не­співпадання соціальних інтересів досить велика, і традиційно в суспільній свідомості і в правовому регулюванні ці суб'єк­ти знаходяться по різні боки соціальних "барикад". Отже, з наведеного досить явно видно, що поняття "трудовий колек­тив" має охоплювати тільки найманих працівників, котрі працюють за трудовим договором. Причому йдеться про пра­цівників, котрі тривалий час працюють на підприємстві, оскіль­ки угоди, які приймаються за участю трудового колективу, як правило, мають довготривалий характер. З огляду на це осо­би, які виконують для підприємства разові роботи за цивіль­но-правовими договорами, до складу трудового колективу не повинні включатися.

Закон України "Про підприємства в Україні" встанов­лює два види трудових трудового колективів залежно від форми влас­ності, на якій засновано підприємство: трудовий колектив з правом найму робочої сили (тобто трудовий колектив пра­цюючих власників); трудовий колектив державного та іншо­го підприємства, в якому частка держави або місцевої ради становить у вартості майна більш як 50%. У зв'язку з цим розрізняють і повноваження цих видів трудових трудового колективів.