Сторінка
3

Фінансові послуги

Приватне розміщення цінних паперів існує не в усіх країнах і окремого визначення для процедури приватного розміщення немає. У країнах, де допускається приватне розміщення, законодавством обумовлюються випадки, коли можна не проходити процедури, необхідної для публічного розміщення цінних паперів. Наприклад, у СІЛА дозволяється не проходити процедуру публічного розміщення, коли обсяг емісії не перевищує 1 млн дол., або якщо випуск розміщується в межах одного штату. При приватному розміщенні, як і при публічному, інвесторів інформують про параметри та час емісії, проте комісія з цінних паперів інформацію не затверджує і не може заборонити проведення емісії. Для того щоб зменшити ризик інвесторів, цінні папери, розміщені приватно, забороняється перепродавати на ринку протягом певного періоду часу.

Як правило, приватне розміщення — це розміщення цінних паперів нових корпорацій серед невеликої кількості інституційних інвесторів: інвестиційних фондів, страхових компаній, пенсійних фондів. Нові корпорації, що претендують на приватне розміщення, переважно займаються впровадженням нових технологій у галузі інформатизації, генної інженерії, біотехнологій тощо. Це корпорації високоризикові, але такі, що можуть забезпечити при ефективному менеджменті та успішному фінансуванні високі темпи приросту капіталу.

Агентські послуги

У більшості випадків учасники фінансового ринку діють на ринку не безпосередньо, а через своїх агентів — фінансових посередників. Останні від імені і за рахунок клієнтів проводять операції на фінансовому ринку й отримують за це винагороду. Агентами на фінансовому ринку виступають брокери, що виконують заявки клієнтів на купівлю-продаж цінних паперів, фінансові посередники, що управляють майном фізичних або юридичних осіб, комерційні банки, які купують валюту для клієнтів від свого імені. Агентами вітчизняних комерційних банків на валютному ринку виступають юридичні особи, організовуючи на основі відповідної агентської угоди пункти з обміну валюти.

Відносини між агентом — фінансовим посередником та клієнтом регулюються відповідною агентською угодою. Договір про надання агентських послуг є договором-дорученням між довірителем і агентом, за яким довіритель доручає агенту виконання частини своїх функцій та повноважень за рахунок і від імені довірителя за певну винагороду. Згідно з агентською угодою одна особа (агент) здійснює певні юридичні чи фактичні дії за дорученням, за рахунок і в інтересах іншої особи (принципала).

Можна виділити два основних види агентських угод: договір доручення (трастовий договір) та договір комісії, в яких агент бере на себе зобов'язання виконувати певні юридичні дії, у тому числі укладати угоди в інтересах клієнта. В договорі доручення агент (повірений, довірена особа) приймає на себе зобов'язання укладати від імені та за рахунок принципала (довірителя) угоди з третіми особами. Часто це не тільки укладання угод, а й виконання певних юридичних дій. Зокрема, довірче товариство є довіреною особою для своїх довірителів.

Договір доручення є однією з основ представництва. Він регулює лише взаємовідносини між довірителем та повіреним і не регулює їх взаємовідносини з третіми особами. Представництво від імені іншої сторони є однією з основних ознак, що дають змогу відрізнити договір доручення від договору комісії та договору підряду, в яких агент діє від свого імені.

У договорі комісії агент (комісіонер) зобов'язується укладати угоди від свого імені, але за рахунок принципала (комітента). Таку форму широко використовують у торгівлі цінними паперами, в діяльності банків з обслуговування клієнтів. Як правило, комісіонер не відповідає за виконання умов угоди третьою стороною. Якщо за певну винагороду комісіонер приймає на себе зобов'язання перед комітентом щодо виконання умов угоди третьою особою, угода має назву делькредере. У договорі комісії набуває прав і залишається зобов'язаним перед третьою стороною агент на відміну від договору доручення, в якому права та обов'язки виникають безпосередньо у принципала.

Агентські послуги надаються як корпоративним, так і індивідуальним клієнтам. Основні види трастових операцій для фізичних осіб — управління майном на довірчій основі і попечительство, розпорядження майном після смерті власника. Управління майном на довірчій основі може бути у вигляді довічного трасту, коли клієнт надає майно в довічне управління з передачею після смерті майна та доходу спадкоємцям. Страховий траст полягає в призначенні банка або іншої довіреної особи довірителем за страховим полісом.

Розпорядження майном після смерті власника — також поширений вид довірчих послуг. При цьому проводиться докладний опис майна, сплачуються всі борги клієнта, а сума, що залишається, розподіляється серед нащадків.

Корпоративний траст засновується у формі майна, переданого банку в забезпечення випуску цінних паперів. Траст на користь найманих працівників може набувати форми пенсійного плану або плану участі в прибутках. У першому випадку підприємець вносить кошти за затвердженою схемою у фонд, що перебуває в управлінні банком, для здійснення в подальшому пенсійних виплат співробітникам підприємства. В другому випадку підприємець передає час від часу частину прибутку в фонд на користь робітників підприємства по досягненні ними пенсійного віку або на іншу дату.

До агентських функцій належить також зберігання цінностей у сейфі. Банк здійснює зберігання та видачу в разі потреби цінностей за дорученням клієнта без прийняття самостійних рішень щодо управління цінностями. Іншим різновидом агентських функцій є зберігання, купівля-продаж цінностей, а також виплата доходу згідно з інструкцією довірителя. Найповніший набір агентських функцій включає не тільки зберігання, а й активне управління майном довірителя.

Існують також угоди, за якими агент займається не укладанням угод для клієнта, а виконує певні фактичні дії в інтересах клієнта. Прикладами таких угод є угоди, в яких агент займається оформленням певних документів, пошуком контрагентів для проведення операцій тощо.

Слід зауважити, що агентська угода в США, Англії та ряді інших країн призначена для регулювання відносин, які в більшості європейських країн визначаються угодами доручення та комісії.