Сторінка
1
Основними чинниками, що зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, вважаються такі:
• незадовільні економічні умови життя працездатного населення у країнах еміграції;
• стабільний і водночас порівняно високий рівень заробітної плати в основних імміграційних центрах;
• соціальні можливості повної реалізації працівниками своїх здібностей у країнах імміграції;
• природні катаклізми у країнах еміграції та відносно високий рівень охорони довкілля у країнах імміграції;
• політичні утиски;
• воєнне лихоліття;
• релігійна ворожнеча;
• етнічні суперечності;
• культурні мотиви.
Основним у міжнародній міграції є економічний чинник — робоча сила переміщується з країн з низьким (або порівняно низьким) рівнем життя до країн з вищим рівнем. Слід зазначити і таке явище: транснаціональні корпорації сприяють поєднанню робочої сили і капіталу: інколи капітал рухається до іноземної робочої сили, інколи — навпаки. Розвиток транспорту також сприяє посиленню міжнародної міграції робочої сили впродовж останніх десятиліть.
Абсолютна більшість населення, що мігрує, є робітниками, службовці посідають друге місце. Порівняно новою формою міжнародної міграції робочої сили є переміщення науково-технічних кадрів (наприклад, програмістів).
Масштаби міграції постійно зростають, у ній беруть участь представники практично всіх континентів. Посилюється і нелегальна міграція, яка перетворилася на складову злочинного бізнесу планетарного масштабу. Нелегальна міграція дає можливість підприємцям використовувати найдешевшу і найбезправнішу робочу силу. У багатьох промислово розвинених країнах склався подвійний ринок праці, на одному відбувається продаж національної робочої сили, на іншому — іноземної. Населення певної країни виконує переважно кваліфіковану роботу, тоді як більшість іммігрантів зайнята на трудомістких, нерідко шкідливих для здоров'я роботах. Мігранти довше працюють, але одержують нижчу заробітну плату. Наявність іммігрантів зміцнює позиції підприємців у їх переговорах з профспілками, що дає змогу стримувати зростання заробітної плати.
Щодо міжнародної міграції робочої сили існують протилежні погляди й оцінки. Вони стосуються як витрат, так і вигод країн — експортерів та імпортерів робочої сили. Економісти-неокласики вважають, що трудова міграція сприяє зростанню багатства країни, яка приймає іммігрантів, а економічний розвиток держави, з якої відбувається еміграція, принаймні не погіршується.
Неокейнсіанці, навпаки, визнають можливість погіршення економічного становища країни-експортера робочої сили. Зустрічається інформація про те, що чиста вигода для країни, що приймає іммігрантів, від залучення одного "середнього" вченого у галузі суспільних наук становить 235 тис. дол., інженера — 253 тис, лікаря — 656 тис.
Відомо, що від'їзд робочої сили за кордон сприяє нормалізації ринків праці країн-експортерів. Наприклад, міграція працівників за кордон у другій половині 80-х років XX ст. дала змогу Пакистану скоротити безробіття на третину. Перебування працівників за кордоном сприяє підвищенню рівня їх кваліфікації, що також можна розглядати як вигоду для країн-експортерів, отримувану безплатно. Для країн-експортерів робочої сили велике значення мають і надходження іноземної валюти, яку переказують з-за кордону працівники-мігранти. Так, перекази від емігрантів у ряді країн становлять значну частину їх валютних надходжень. Також іммігранти поліпшують
демографічну ситуацію у країнах, в яких досить велика частка старого населення.
Через нижчу ціну іноземної робочої сили зменшуються затрати виробництва у країнах, що її імпортують. Мігранти створюють додатковий попит на товари та послуги і стимулюють зростання виробництва у країнах свого перебування. Ці ж країни мають можливість зекономити на затратах на освіту та професійну підготовку.
Іноземних працівників часто розглядають як буфер на випадок криз і безробіття, адже саме їх насамперед звільняють з роботи. Часто мігрантів не забезпечують пенсіями, на них не поширюється дія соціальних програм.
Мігранти спричиняють соціальну напруженість у країнах свого перебування, оскільки зменшують зайнятість для національних працівників, призводять до зростання злочинності. Уряді країн Європи, зокрема Австрії, Франції, ФРН сформувалися впливові антиімміграційні політичні сили. Свідченням цього є успіх лідера французьких правих Ле Пена у першому турі президентських виборів, що відбулися у травні 2002 р. У другому турі він одержав 18 % голосів виборців, що є досить вагомим показником, враховуючи те, що проти Ле Пе-на виступили всі основні політичні партії країни.
На початку 2000 р. значну кількість місць у парламенті Австрії одержала вороже налаштована проти іммігрантів Партія свободи, очолювана Й. Хайдером. Партія ввійшла до складу уряду. Європейський Союз запровадив щодо Австрії санкції, Ізраїль відкликав свого посла. Подібного прецеденту в історії ЄС до того часу не було. У вересні 2000 р. санкції було скасовано з огляду на поступки Австрії.
Державне регулювання міжнародної міграції населення передбачає такі види контролю:
• паспортно-візовий;
• цензово-майновий;
• освітньо-культурний;
• політичний;
• санітарно-епідеміологічний.
Контролюючі органи держави вивчають вік іммігрантів, їх родинні зв'язки з громадянами країни виїзду, встановлюють квоти для іммігрантів. Нерідко запроваджуються обмеження права власності мігрантів, обмеження та заборони у набутті ними громадянства країни в'їзду.
Працівники шукали роботу на чужині здавна. В історії можна знайти приклади як позитивного, так і негативного ставлення держав світу до залучення робочої сили іноземців. Проте переважало прохолодне ставлення до іноземних працівників. Зокрема, протягом XIX ст. деякі країни заборонили в'їзд іноземних робітників, з кінця XIX ст. окремі країни почали укладати двосторонні угоди з регулювання в'їзду та виїзду працівників. Згодом такі конвенції почали укладати і на багатосторонній основі. Наприклад, питання соціального забезпечення іммігрантів в Італії та Франції були врегульовані угодою, укладеною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав з усіх питань наймання на роботу і соціального забезпечення. Одне з основних положень Римського договору про утворення "Спільного ринку" стосувалося вільного переміщення осіб у межах цього економічного угруповання.
14 червня 1985 р. Бельгія, Франція, Люксембург, ФРН і Нідерланди у французькому місті Шанген уклали угоду, згідно з якою зобов'язалися поступово скасовувати контроль на кордонах між цими державами і запроваджувати свободу пересування для всіх осіб, які є громадянами країн-учасниць угоди, інших країн — членів Європейського Співтовариства і третіх країн. Через п'ять років — 19 червня 1990 р. згадані держави уклали Шангенську конвенцію про заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Відтоді до конвенції приєдналися країни-члени ЄС — Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія, Данія, а також Ісландія та Норвегія, які не є членами ЄС.
Завантажити реферат