Сторінка
2

Удосконалення біржового обігу як ключовий елемент ефективної інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції

На ці позитивні зміни негайно відреагували контрагенти ринку. Із січня по жовтень 1995 року на аукціонних торгах Мінсільпроду та Української аграрної біржі було продано 3 млн. тонн зернових. При цьому ціни постійно зростали і майже досягли світового рівня. Проте за такий же період наступного року цей показник знизився в п’ять разів [7, с 90 ]. Причому в угодах переважав спот, тобто продаж реального товару. Ліквідність пропозиції залишалася низькою, що й призвело до згортання біржової торгівлі.

З метою вдосконалення товарообмінних операцій та активізації біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією у 1999 – 2003рр. було прийнято ще цілу низку нормативних актів. Серед них слід назвати Укази Президента “Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку” (№ 767 від 6.06.2000 р.) та “Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів”, постанови Кабінету Міністрів “Про активізацію діяльності біржового ринку продукції агропромислового комплексу та необхідних для його потреб матеріально-технічних ресурсів” (№ 1928 від 19.10.1999 р.) та “Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами “ (№ 50 від 17.01.2000 р.), “Про деякі питання державного регулювання виробництва і реалізації цукру” (№ 868 від 2.06.2000 р.).

Згідно з цими актами, важливим завданням державної політики є розбудова інфраструктури аграрного ринку. Попри правильність поставленої мети, перелічені документи мають не надто великі шанси на те, аби сприяти її досягненню. Серед перешкод на цьому шляху, на нашу думку, варто виділити декларативність законодавства та його не комплексність. Ухвалені нормативні акти проголошують ринкову за суттю мету, але не завжди пропонують механізм для її досягнення. За приклад може слугувати запровадження заставних операцій на зерно. Ми вважаємо, що впровадження даних заходів було своєчасним і саме завдяки їм вдалося значно підвищити внутрішні ціни на зерно. Проте механізм заставних цін потребує вдосконалення.

По-перше, на державному рівні необхідно визначити контрагента, який би виконував функції інтервенційного фонду. На нашу думку, державним агентом з проведення закупок та реалізації зерна в інтервенційних цілях могли б бути ДАК “Хліб України” або Держкомрезерв. Для цього одному з них потрібно надати певний статус і змінити його функції. Для прикладу наведемо окремі дані про діяльність названих структур у 2001 році. За ІІ півріччя 2001 року ДАК “Хліб України” закупив 1,94 млн. тонн зерна, а Держкомрезерв за цей же період – 0,38 млн. тонн, всього близько 13,6 відсотка пропозиції зернових урожаю 2001 р. (майже 17 млн. т) [11, с.291]. Оскільки зерно вилучалось із внутрішнього ринку, то це сприяло підвищенню цін на нього. Однак, державні агенти закупляли зерно за біржовими цінами, які були вищими від заставних. Звідси можна зробити висновок, що функції інтервенційного фонду жоден з них не виконував.

По-друге, для того щоб механізм заставних діяв ефективно, його необхідно доповнити ефективним кредитуванням. За даними ДАК “Хліб України” в 2001 році в заставу надійшло близько 1 тис. тонн зерна. З одного боку, така ситуація пояснюється необхідністю проведення термінових розрахунків за отримані сільськогосподарськими товаровиробниками грошові та товарні кредити, що були надані під майбутній урожай. З іншого боку, гостродиспусійним залишається питання про те, хто має сплачувати послуги за користування кредитом при заставних закупках зерна. Слід зазначити, що в США їх сплачує товаровиробник, але там плата за кредит становить 5-7% річних. У нас навіть при пільгах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2000р. №1141, відсотки за кредит будуть в 3-4 рази більшим, ніж для фермерів США. Отже, за таких умов постає питання про компенсацію відсотків за кредит при заставній торгівлі державою.

Заставна торгівля зерном не набула домінуючої ціноутворюючої ролі саме через недосконалість механізму її здійснення. Це змусило Уряд до посилення адміністративного контролю за реалізацією сільськогосподарської продукції. Так, для надання більшої прозорості торгівлі зерном, значна частина якого попадала в руки монополізованих підприємницьких структур як погашення грошових та товарних кредитів наданих аграрному сектору, було запроваджено заборону його експорту в тому разі, якщо контракт укладено не на біржі (Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна” № 832 від 29.06.2000р.). Ми розуміємо, що це був вимушений захід, але він прямо суперечить ринковим засадам, зокрема принципам вільної конкуренції. Ніде у світі продаж товару через біржу не є обов’язковим: біржа існує для того, аби спрощувати торговельні операції і надавати сторонам додаткові гарантії, зокрема щодо попередження ризику чи виявлення відповідності товару задекларованій якості тощо. Якщо українські біржі зможуть пропонувати такі гарантії за прийнятну винагороду, то контрагенти самі будуть зацікавлені в тому, щоб укласти угоди на біржі. Підтримка бірж адміністративними заходами веде до того, що вони неефективно виконують свої маркетингові функції.

Реформування біржової торгівлі повинно здійснюватися в двох напрямках. Головним змістом реформувань має бути зміна її функцій, а саме перехід від застосування до виявлення та генерації ринкових цін. На наш погляд, у першу чергу необхідна чітка вертикальна структуризація ринку сільськогосподарської продукції на ринок “спот”, тобто ринок реального товару і цін, та строковий ринок майбутнього товару та цін. Гуртові посередники, що діють на спотовому ринку, покликані виконувати функції концентрації попиту і пропозиції, регламентування та прогнозування торгових потоків та організації суворо регламентованого розпродажу сільськогосподарської продукції, сформованої у великі партії, надання покупцям та продавцям послуг шляхом здачі в оренду сховищ, холодильників, торгового кредиту, інформації про ринки і под. Найбільш поширеними організаційними формами названих посередників в розвинених країнах є торгові доми, оптові ринки, аукціони тощо.