Сторінка
1

Стратегія і тактика оратора

1. Стратегія оратора, її структура

Відомий афоризм «якщо вам треба щось сказати, то най­краще — сказати саме те, що ви хочете» приводить нас до проблеми стратегії і тактики. Дійсно, про що ви збираєтесь говорити? Від початку треба з'ясувати, що ви маєте довес­ти або розвинути. Все мас бути чітко спланованим, виваже­ним, мати чітку спрямованість. З того, що ви хочете сказа­ти, складається каркас вашої промови, на який в подаль­шому накладатимуться інші елементи. Наразі необхідно уяснити ключову думку, яка лягає в основу вашої про­мови. Все інше — факти, докази, приклади і т. ін. —допов­нюватимуть і розкриватимуть основну думку. Але нічого не повинно закривати те, заради чого створюється промова, або, як говорив Плутарх, промови декотрих ораторів мо­жуть бути такими, як кипариси: «Вони такі великі й кра­сиві, але, на жаль, не мають плодів», недостатньо лише добре триматися під час виступу, треба щось і сказати; будь-яка аудиторія вправі розраховувати на те, задоволення не приходить від пустих слів.

Для того, щоб переконати аудиторію, необхідно додер­жуватися деяких правил, а саме: слід розпочинати промо­ву з великим прагненням досягти поставленої мети; нале­жить твердо знати те, про що йтиметься. Ораторові треба спрямувати всі зусилля на те, щоб привернути, немов при­кувати, до себе увагу аудиторії, зацікавити промовою слу­хачів з першої миті виступу.

Якщо людина не обміркувала, не спланувала заздалегідь промову, вона буде почуватися невпевненою перед слуха­чами і навряд чи зможе їх переконати у будь-чому.

Промова — це не просто набір речень, вона містить у собі низку певних елементів, без яких була б безглуздою і ніко­му не потрібною. По визначенні теми виступу і моделюван­ні аудиторії (складання її портрета) важливо розробити стратегію промови (виявити основні її напрями), а потім побудувати її тактику — мати зовнішню структуру доказу ідеї, реалізовувати в ході виступу відповідні принципи мовлення, способи та прийоми доказу.

Розглянемо тепер у загальних рисах, які елементи охоп­лює той складний процес, що дістав назву «розробка стра­тегії і тактики промови ».

Стратегія оратора — це загальний, всебічний план до­сягнення цілей, вона представляє собою розробку основних напрямків промови. Тактика виступає як сукупність при­йомів, методів реалізації стратегії, це зовнішньо-мовна структура промови, форма розкриття основної ідеї виступу оратора. В ораторському мистецтві стратегія — це загальна схема спілкування, загальний план його організації, так­тика ж — система послідовних дій, що веде до реалізації обраної стратегії.

Стратегію визначають мета (спільна чи індивідуальна), комунікативні установки (маніпулятивні чи гуманістич­ні), характер спілкування (діалогічний чи монологічний). У деяких випадках люди, спілкуючись, можуть і не стави­ти будь-якої мети, це вірно. Однак, коли оратор готує виступ перед аудиторією, то він завжди таку мету ставить, ретель­но обмірковуючи і точніше формулюючи її.

В залежності від мети, стратегії можуть бути різнома­нітними. Наприклад, гуманістично-діалогічні, коли оратор бажає досягнути спільної мети з аудиторією, або маніпулятивно-монологічні, якщо промова спрямована на задово­лення індивідуальної мети оратора. Одну і ту ж стратегію можна втілити в різних тактиках. Побудова стратегії за­лежить як від індивідуальних особливостей оратора, так і від специфіки аудиторії, на яку розрахована певна промова, від їх системи цінностей, інтересів, соціальних установок. Побудова тактики базується, перш за все, на знаннях про ситуацію та особливості співрозмовників (оратора й ауди­торії). Стратегія впливає на тактику, визначаючи в ній систему дій, яку застосовує оратор, передаючи певну інфор­мацію.

Будь-який вплив співвідноситься з метою оратора, за­кріпленням або реконструкцією установок, поглядів, по­чуттів, взаємної дії тощо і це мас бути відбитим у стратегії, і тут тактика вирішує питання способів впливу. Скажімо, в одній аудиторії для досягнення мети (наприклад, зміни установки) необхідно використати навіювання, в іншій аудиторії — наслідування, в наступній — психологічне за­раження тощо, адже всі види впливу не однакові, вони мають свою специфіку і застосовуються за певних умов і перш за все від особливостей аудиторії. Якщо ці питання чітко уявляються ораторові, ретельно розробляються в його стратегії і тактиці, то можна бути впевненими, що аудито­рія сприйме його думки, бо вони будуть не нав'язаними, а такими, що відповідають думкам, поглядам, почуттям аудиторії.

Основою мисленнево-мовленнєвої діяльності оратора виступає концепція — сукупність знань по темі промови. Над нею вже вибудовується стратегія. Отже концепція у широкому розумінні цього слова не є ані стратегією (про­грамою дій), ані тезою (складовою стратегії), оскільки стратегія є реалізацією концепції, а теза — головною дум­кою (частиною стратегії). Зважаючи на цю обставину, тре­ба уточнити, що концепція — це система знань про предмет, яка відбита стисло, коротко. Таке розуміння концепції най­більше відповідає її функціональному призначенню — бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Отже, визначивши, що таке концепція, розпочнемо детально до­сліджувати стратегічний закон. Він передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію.

Стратегія (програма дій) становить варіант реалізації концепції і характеризується такими ознаками: динамічніс­тю, гнучкістю, варіативністю (порівняйте: концепція є дещо універсальною, загальною, більш-менш стабільною). Інши­ми словами, та ж сама концепція може мати декілька стра­тегій залежно від аудиторії та етапів реалізації стратегії.

З яких компонентів складається стратегія? Насам­перед треба виділити установку, заради якої готується ви­клад концепції. Установка складається з двох компонентів: завдання, спрямованого на роз'яснення тих чи інших чин­ників, аргументів, позицій і, зрештою, на переконання аудиторії у чомусь; та надзавдання, яке має емоційно-спо­нукальний характер. Термін «надзавдання» — це та при­хована пружина дії, яка, за задумом режисера (термін «надзавдання» запровадив у вжиток К.С. Станіславський), повинна протягом усієї вистави спрямовувати емоції гля­дачів у певному руслі. Надзавдання означає конкретні практичні дії, очікувані від аудиторії у тому випадку, коли пощастить переконати її, тому надзавдання у мовленні, що переконує, — це елемент мистецтва. Завдання начебто по­дається слухачам, а надзавдання не підлягає прямому сприй­няттю і впливає потай.