Сторінка
3

Стратегія і тактика оратора

До логічних способів належать: індукція, дедукція, ана­логія. Відомо, що індукція — то спосіб мислення від одинич­ного до загального, дедукція — навпаки, аналогія ж — спо­сіб доведення від одиничного до одиничного. У промові одиничне — то є положення, факти, приклади тощо, за­гальне — то теза. Тобто, коли оратор спочатку наводить деякі приклади, факти, положення, а потім формулює основну ідею, яка витікає з цього, — він користується способом мислення (доведення) індукції. Якщо він спо­чатку формулює тезу (основну ідею), а потім вже наводить положення, які обґрунтовують її, то використовує спосіб від загального до одиничного (дедукція). Єдина складність тут полягає у вірному використанні цих способів, що за­лежить від двох обставин: від характеристики аудиторії і особливості проблеми. В аудиторіях таких категорій, як: а) молодіжні; б) за нижчими рівнями освіти, культури, кваліфікації; в) за фахом не спеціалісти (щодо предмета промови); г) проблема досить складна, — то ефективнішою є індукція. В аудиторіях з протилежними характеристи­ками необхідно обґрунтувати лише дедукцією. Помилки у використанні логічних способів знижують пізнавальну активність і зацікавленість аудиторії, що приводить, як правило, до невиконання надзавдання, тобто реалізації мети оратора, його інтересів.

Серед психологічних способів впливу виділяються на­віювання, психічне зараження, переконання. Які ж вони мають особливості? Навіювання — це процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний зі зниженням свідо­мості й критичності при сприйнятті й реалізації сприймаємого змісту інформації, з відсутністю цілеспрямованого активного його сприйняття, розгорнутого логічного ана­лізу й оцінки у співвідношенні з минулим досвідом і станом суб'єкта сприйняття (аудиторії). У житті ми частіше впли­ваємо на людей саме через навіювання, аніж через пере­конання: і в суді присяжних, і при спілкуванні керівника з підлеглим, і у всіх видах взаємодії людей. При навіюван­ні не досягається згода, але забезпечується прийняття інформації, яка містить готовий висновок. Навіювання буває довільним і мимовільним, прямим та непрямим, позитивним і негативним. Довільне — це цілеспрямоване й організоване; мимовільне — коли оратор навіює нена­роком; при прямому навіюванні оратор просто закликає до якоїсь дії, при непрямому — використовує образи, співставлення тощо (всі нормативні акти являють собою приклади прямого навіювання).

Психічне зараження — це процес передачі емоційного стану від однієї людини до іншої (інших) на психофізіоло­гічному рівні контакту, окрім власного смислового впливу або додатково до нього. Така реакція використовується при масових акціях, є ефективною в публічних виступах ора­торів, слугує додатковим фактором згуртування людей. Психічне зараження може відігравати як конструктивну, так і деструктивну роль, тому використовувати його необ­хідно вкрай обережно. Наслідування являє собою слідуван­ня людини будь-якому прикладу, зразку. Воно зустрічаєть­ся у різних вікових групах в індивідуальному розвитку людини, хоча тут діють різні психологічні механізми. Це особлива форма поведінки, яка полягає у відтворенні дій інших осіб.

На практиці навіювання, наслідування, психічне зара­ження, переконання, як правило, рідко існують у чистому вигляді. Частіше всього вони функціонують в єдності, до­повнюючи одне одного, що і приводить до реалізації по­ставленої оратором мети. Ораторові необхідно, зважаючи на особливості аудиторії і ситуації спілкування, вибрати найефективніший з них.

Дидактичні способи мають дві стороні: способи викла­дення інформації (говоріння) та способи активізації ауди­торії (для ліпшого слухання аудиторією). До перших від­носяться такі парні, як концентричний — спіральний, контрастний — асоціативний, логічний — історичний, пунктирний-ступінчастий, концептуальний — емоційний та інші. Спіральний спосіб — це багаторазове згадування однієї й тієї ж думки, але щоразу збагаченої новою інформа­цією, — який можна застосувати або для непідготовленої, або для конфліктної аудиторії тощо. Іншими словами, спі­ральний спосіб становить процес поступового прирощення нових знань до набутих. Ступінчатий спосіб — поступовий плин думки від загального до конкретного і навпаки. Роз­гортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію, розгортання тези в зворотному порядку — на непідготовлену. Пунктирний спосіб — розгортання тези шляхом членування її на від­носно незалежні рівнозначні частини, які наприкінці зно­ву об'єднуються в тезу. Даний спосіб застосовується, як правило, в аудиторії з високим рівнем підготовки, здатній самостійно поєднувати всі частини, знаходити зв'язки між ними. Контрастний спосіб — розгортання тези шляхом протиставлення різних точок зору стосовно одного й того ж предмета, — який можна використовувати для будь-якої аудиторії. Асоціативний спосіб — розгортання тези у ви­гляді поєднання у свідомості різних образів, який можна застосовувати в аудиторії, де домінують люди з образним мисленням.

До способів активізації належать такі, що підвищують мисленнєву діяльність аудиторії. Справа в тому, що слу­хання — це не просто мовчання, це дуже важка розумова діяльність, бо сприйняття, увага коливаються під час ви­ступу оратора і при невмінні оратора підвищити активність аудиторії увага падає, а з нею губиться і кількість інфор­мації, яку сприйме, засвоїть і запам'ятає аудиторія. Спо­собів активізації дуже багато — від простого звертання уваги на щось у промові до складних, заздалегідь проду­маних.

До форм говоріння відносяться монолог, діалог, полілог. Ці види спілкування (виступу) мають свої психолого-ситуативні та мовні особливості. Монологічна взаємодія є най­більш вживаною сучасною формою виступу оратора, хоч і найменш ефективною, нерівноправною щодо обміну інфор­мацією. Така форма передбачає лише поверхове, часткове сприйняття інформації особистістю. Діалогічна форм, і яв­ляє собою особистісно рівноправні позиції оратора й ауди­торії, своєрідне «партнерство», домінуючими мотивами якого є мотиви самоактуалізації й саморозвитку співроз­мовників, тобто обох сторін — оратора й аудиторії. Тут важливим моментом є сприйняття інформації не як вотчи­ни оратора, а як спільного надбання, що, в свою чергу, веде до покращання процесу сприйняття її аудиторією.