Сторінка
2

Xристиянське покликання жіноцтва в православній теології: традиція і сучасність

"Блискучою зорею" в українській духовній культурі назвав митрополит Іларіон (Огієнко) князівну Анну Всеволодівну. Коротко ознайомимося з легендарним образом цієї славної особистості.

Епоха, в якій жила і діяла Анна,– друга половина ХІ ст. – сприяла розвиткові науки і культури серед жіноцтва. Слід зауважити, що українська жінка від зорі нашої історії не була приниженою чи позбавленою загально-суспільних прав, могла при бажанні вільно працювати як вдома, так і поза домом: "Кардинальна ріжниця староруського права проти римського і староґерманського, щодо становища жінки полягає в тім, що вона не знає ніяких правних ограничень становища жінки і її правосильності. Ми не маємо тут тої потреби опіки над жінкою, яку уважає неминучою право римське чи староґерманське, уважаючи жінку або дитину неправосильною ціле її життя". Описуючи право перебування жіноцтва серед духовенства в часи Княжої доби, М.Грушевський далі константує: "Слідів ограничень жіночої свободи ми не маємо, навпаки, кілька звісток свідчать, що жінка свобідно появляється в товаристві публично, з чоловіком або без нього. Правило митрополита Івана, згадуючи про пири, що споряджалися часом в самих монастирях, або не в монастирях, але з участю духовенства, все припускає, що на таких пирах бувають і чоловіки і жінки".

Однак, виявити себе повністю в просвітницькій діяльності жінка мала змогу тільки в монастирі. В той час саме в жіночому монастирі могла отримати освіту світська жінка. Заслуга цих монастирів у творенні української культури безмежно велика.

З цієї причини і Анна Всеволодівна стала монахинею, присвятивши своє життя служінню Богові і розвитку богословської науки серед жіноцтва. Князівна увійшла в нашу історію під іменем Янка і прославилась, як видатна діячка: в 1086 р. заснувала в Києві жіночий монастир св.Андрія Первозванного з першою на Україні жіночою школою, повністю присвятивши себе вдосконаленню освіти українських жінок.

В 1240 році монголо-татари зруйнували Янчин монастир св.Андрія Первозванного, а разом з ним і Янчину школу, але її неоціненний внесок у розвиток українського теологічного просвітництва не забутий. Св.преп. Анну з гідністю можемо вважати Небесною покровителькою тих її послідовниць, котрі продовжували орати, почату Анною освітянську ниву.

Поміж визначних українських церковних діячок знаходимо не тільки монахинь, Невіст Христових. Були також і жінки–матері, що мали великі родини і при всіх своїх мирських турботах знаходили час для виконання суспільного християнського обов’язку. Переважно матері давали своїм дітям перші уроки Закону Божого. Майже в кожній парафії існували церковно–парафіяльні школи, де нерідко вчителювали і освічені дружини священиків.

Відомий арабський мандрівник, архидиякон Павло Алепський, який супроводжував Антіохійського Патріарха Макарія до Москви, і в 1653 та 1655 рр. побував на Україні, у своїх спогадах зазначав, що: „ .по всій землі Руських (українців-мя), ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, а навіть їх жінки і дочки вміють читати і знають порядок церковних служб і знають церковні співи."

Прагнення боголюбивих жінок–матерів внести свій вклад у процвітання Церкви збільшило число офіродавиць–фундаторок в XVII ст., коли виникла потреба підтримки і оборони Святої нашої прабатьківської Православної віри. Незабутні імена Анни Гойської, фундаторки Свято-Успенського Почаївського монастиря; Раїни Могилянки, котра в 1615 р. заснувала монастир і школу під Лубнами; кн.Корецької, кн.Сандомирської; Маргарити Грицівни та ін.

Особливе місце серед фундаторок того часу посідає Гальшка Лисавета Гулевичівна, дружина маршалка мозирського Стефана Лозки. Відома з нашої історії як меценатка Києво-Могилянської Академії, вона 14 жовтня 1615 р. заснувала Освітянську Фундацію, в "Акті" котрої, було зазначено: "Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського будучим, станом духовним і світським, інокам, священником і дияконом чину мнишеського і чину мирського, также освіцоним княжатам, вельможним паном шляхти і якого ж кольвек іного заволання і стану людей руських, єднак тим тілько, коториє в Православной благочестивой церкві всходній набоженства греческого Вірі, в послушенстві і теж благословенії св.патріарха Константинопольського неодмінні трвають і трвати будуть .". З історії знаємо, що прагнення Лисавети Гулевичівни спричинитися до вдосконалення освіти серед православних було зумовлене натиском католицизму і порушенням постанов Берестейського собору з 1596 р.

Вільна діяльність жінок у церковній сфері (і не тільки в церковній) стала слабнути з кінця XVII ст. Не з вини самих жінок, а через історичні обставини в яких опинилась Українська Православна Церква. Тривалий процес приєднання України до Москви, починаючи з 1654 року, завершився в 1686 році переходом Київської Митрополії в "послушаніє" Московського Патріарха. Якими були причини цієї події, і яким шляхом все відбувалося, сьогодні загальновідомо, як і те, що акція та не була канонічною. В документі під назвою "Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії" від 13 листопада 1924 р. про визнання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною, читаємо: " .розглядаючи також факт, чому не заперечує й історія, бо ж написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до святої Московської Церкви наступило не за приписами Канонічних Правил, а також не дотримало всього того, що було установлено відносно повної церковної Автономії Київського Митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу". Не ставлю собі за мету аналізувати дії тих часів, залишаю це питання історикам. Однак, серед трагічних її наслідків для українців, а особливо для українок – це початок невластивого для нашої нації трактування жінки. Не лише в церкві, а й в усьому суспільстві. Згадаймо хоч би героїню відомого літературного твору Лесі Українки "Бояриня". Не змогла волелюбна козачка погодитися зі своїм принизливим становищем, котре для московської жінки було звичайним, навіть законним. На жаль, тривала така ситуація досить довго і зневажливе ставлення до жіноцтва, накинене нам східним сусідом, зуміло вкоренитися в свідомості багатьох .