Сторінка
4

Рефлексивність і вчинковий канон. Загальна структура післядії (рефлексії)

Першим визначенням екстазу є емпатія — здатність уявити себе на місці іншої людини, осягти її вчинки як вираження її почуттєвої, інтелектуальної та вольової сфери. Сам термін було введено на початку XX ст. (див. нім. Enfulihmg, за аналогією —симпатія). Людина за допомогою інтроєкції захоплюється тим, що сприймає, — твір мистецтва або реальну ситуацію. Американський психолог Карл Роджерс ввів емпатію як струк­турний компонент методів психологічного консультування, а термін "вчування" було розроблено німецьким психологом Т.Шписом.

Другим визначенням екстазу є ентузіазм. Він має спорідненість зі ста­ном натхнення. Згідно з Гегелевою концепцією, натхнення спалахує перед значним змістом. Це стосується й ентузіазму. Цей значний зміст становлять всезагальні й найвизначніші цінності — релігійно-філософського, взагалі світоглядного порядку, прагнення до яких, формування яких підносить лю­дину до стану ентузіазму, чим і визначається постійний характер її діяльності. Постійний і напружений характер діяльності було свого часу описано Дж.Бруно у книзі "Про героїчний ентузіазм" ("Degli heroici Jurori"). Саме ентузіазм дає людині можливість долати труднощі, що стоять перед її вибором і самовизначеністю, в цілому — творчим самостворенням. яке й стає героїчним діянням. Приблизно в такому світлі бачив ентузіазм І.Кант.

Третім значенням екстазу є еманація (від латинського слова emanatio — випливання з Єдиного, Світової душі тощо, як про це вчили неоплатоніки та гностики). Із божества витікає світ, але божество при цьому залишається невичерпним. Тут мова йде про ідею, протилежну розвитку від нижчого до вищого. На відміну від теологічного визначення еманації у пси­хологічному вона найбільше пов’язана з творчим шляхом людини, показує взагалі протилежність ідеалу та його втілення в матеріальний світ.

Найбільш виразно цю ідею розгорнув М.О.Бердяев, розглядаючи велике питання творчості — творчість та об'єктивація, висуваючи далі ідею про такий вид творчості, коли в результаті еманації не відбувається деградація творчого продукту. Цю творчість він визначив як теургію, адже в ній відсутня матеріальна, речова об'єктивація. Насправді мова іще не про при­реченість людини на творчу невдачу, а про вічне прагнення до вічних, неперевершених цінностей.

Так виникає могутній напрям сучасної психології, пов'язаний з екста­тичним станом, в якому людина приходить до самої себе після великого кола блукання у пошуках самої себе. Такою надходить психологія до завер­шення XX століття.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.