Сторінка
3

Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення

Цикл завершується розгортанням вчинкового осередку і поверненням йо­го до самого себе. Це повернення не є тавтологічним збігом з вихідним ста­ном, а передбачає нарощування енергії, що спрямовується до більш змістовного входження людини у світові відношення. Можна говорити про реалізацію у вчинку буттєвих визначень людської особистості.

Разом із цим спонукання до виходу вчинкового осередку за свої межі є великим актом переходу логіки цього осередку в саму психо­логічну систему. Оскільки існує певна невідповідність між осередком та системою, вони прагнуть до встановлення відповідності (щось схоже на на­магання здійснити єдність форми й змісту в чисто логічних побудовах).

Діалектика осередку та системи, яка полягає у прагненні встановити між ними формальну і змістову єдність, відповідність, приводить до внутрішніх пертурбацій в самому осередкові та в самій системі. Це ак­тивізує рух психологічної теорії, стимулює історико-психологічний процес. Завдяки цьому психологічна система не є ізольованим продуктом зі статич­ним змістом. Історія психології є ніби великими підземними поштовхами, які завершуються виверженням вулкану ідей, а застигла магма нагадує по­передню психологічну систему.

Теорія та історія психології, зрештою, являють собою єдиний процесу­альний акт. Будь-який рух психологічної теорії вже є історією психології, а підсумок її у спробах визначити результат, досягнення історичного руху є намагання побачити саму систему, зафіксувати її, щоб належним чином усвідомити. Але вона виявилася тим багатоликим Протеєм, якого марно намагався вловити Одіссей, щоб дізнатися про долю своєї дружини Пенелопи. Разом із тим у цій ситуації вгадується дійсне співвідношення теорії та історії психології.

Ті психологи, які зневажливо ставляться до історії своєї дисципліни, на­гадують героя однієї мальдівської п'єси, який і не здогадувався про те, що все життя розмовляє прозою, — в даному випадку прозою своєї науки.

Де межа сучасного в науці, а де минулого — визначити майже неможливо. Точніше: все, що існує, слід розуміти як таке, що вже звершене і продовжує звершуватися. А це означає, що сучасне є не що інше, як перехід майбут­нього у минуле, а минулого — у майбуття. Відтак саме сучасне є надто умовним і має тенденцію наближатися до мінімуму і зникати взагалі.

Виходячи з наведених міркувань щодо структури й характеру станов­лення психологічного знання, доцільно викласти предмет цих міркувань у такій послідовності.

1. Система канонічної психології.

2. Історичний рух психологічного знання.

3. Психологія та ідеологія.

У викладі будемо дотримуватися безумовного настановлення: логічний осередок психологічної системи є водночас таким же осередком історії пси­хології, а психологічне знання розглядатимемо або в аспекті системи, або у невпинному становленні, зростанні, самовдосконаленні — тобто в історії власного існування.

Постання канонічної психології в історіогенезі науки.

Історії психології на завершення XX століття слід підбити свій підсумок. Він має бути не тільки ще одним напрямом у дослідженні психіки, а такою теорією, яка б уміщувала в собі всі визначні теорії, що ви­никли в історико-психологічному русі. Нова теорія не тільки не заперечує у критичному запалі теорії попередні, а надає їм справжнього історичного смислу пізнання. Кожна з них посідає своє місце в загальному потоці пси­хологічного знання, і разом вони виконують велику симфонію, присвячену осмисленню людського буття.

На жаль, психологічний рух здійснювався, як правило, шляхом несамо­витого відкидання суміжних напрямів знання, щоб показати власний на­прям як єдино вірний. Існують, і не без підстав, легенди про ненависть щодо конкуруючих теорій: мовляв, оскільки ці теорії піднімаються до рівня всезагального ідеологічного значення, то ставлення до них має бути непримирен­не. Дивно, що такої позиції дотримувалися й ті мислителі, які мали статус видатних осіб в історії людської культури. Навіть цілі епохи показували свою неприязнь щодо попередніх, хоча визначали своїм ідеалом їхні досяг­нення. Є свідчення про те, що Платон скуповував рукописи своїх ідейних супротивників і знищував їх. Діячі патристики категорично відкидали філософію античних авторів, називаючи їх злодіями, що вкрали ідеї інших народів. На Сході діячі Відродження заперечували свої Середні віки, з яких безпосередньо виходили, але з прихильністю ставилися до своєї античності. В.Джеме критикував "цеглиннорозчинну" психологію В.Вупдта, біхевіористи відкидали інтроспекціоністів, що визнавали основним предме­том психології свідомість, гештальтпсихологи заперечували біхевіористів, які не розуміли ідеї значення у тлумаченні психічних феноменів. Новий біхевіоризм відкидав класичний, новий психоаналіз відшукував вади у пси­хоаналізі його засновника. Гуманістична психологія разом заперечувала і поведінкознавство, і психоаналіз.

Інша тенденція — це об'єднання різнорідних позицій тлумачення психіки. Цій тенденції допомагав скептицизм, який руйнував віру в не­погрішимість концепцій протилежного спрямування. Вже Декарт своїми ідеями щодо властивостей координат визнав однопорядковість позицій кож­ної точки, і мова мала йти тільки про перетворення або зміну позицій. Лейбніц, Шеллінг, Кант зробили ряд кроків до концептуального прими­рення. Гегель, не говорячи про власні уподобання в оцінці філософських систем, своїм феноменологічним і "панлогічним" мисленням показав їхнє законне місце в історії філософської думки. К.Г.Юнг, виходячи з ана­логічних міркувань (закон єдності протилежностей), показує взаємодоповнюваність теоретико-психологічних позицій, зокрема Фрейда й Адлера, і сам будує таку теоретичну конструкцію, що змістовно об'єднує libido та волю до влади.

Відтак можна стверджувати, що історичний рух психологічної думки відбувається через автономізацію теоретичних позицій, їх протиставлення для чіткого самовизначення, а далі — через їх канонізацію. Кожна психо­логічна теорія або напрям мають пройти ці стадії, які вже висвітлюють ве­ликий канон. І саме канонічна психологія має вміщувати у своїй безмежній і разом з тим чіткій формі все багатство творчих пошуків у психологічній теорії загалом.