Сторінка
1

Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення

Основна суперечність у становленні всесвітньої історії психології у XX столітті полягає насамперед у зіткненні двох її спрямувань: сцієнтизму та гуманізму. Перше спрямування вбачає гідність психо­логічного дослідження в його суворій науковості на зразок природничих наук — зі з'ясуванням чітких закономірностей, які виражають неухильну повторюваність психічних подій, коли за тих чи інших умов постає лише така, а не інша послідовність дій, станів тощо. Сцієнтистська психологія має твердий грунт емпіричного досвіду, переконує об'єктивністю своїх даних і прямує до загального визнання своїх основних положень. Проте намагання уподібнити психологію природничим наукам проводить до втрати надзви­чайно цінного змісту психічного життя людини — принципу індивідуалі­зації, неповторності його проявів. Постає напрям, протилежний сцієнтизму, який орієнтується саме на неповторність психічних феноменів та який не може бути вичерпаний суто науковим підходом.

Унікальність кожного психічного існування має бути врахована у психічному дослідженні. Разом із тим розширюється поняття науковості, яке не зводиться до повторюваності подій. Питання унікального, яке запе­речує природну закономірність, має, проте, свої закономірності. Людина прагне до неповторного вияву своєї індивідуальності, адже це одне виправ­довує її існування, надає йому смислу. Звідки ж береться ця неповторність? Не виключено, що вона є феноменом, що постає із перехрещення окремих закономірностей. Більше того, можна сказати, що прагнення до неповторно­го, унікального є провідною тенденцією (закономірністю) людського буття, завдяки чому може бути виправданий його смисл. Адже саме неповторність існування постає джерелом людського руху до буття досконалого. У цьому полягає смисл людського існування, а отже, й смисл гуманістичної психо­логії. Цю останню Дільтей назвав описовою — на відміну від поясню­вальної, яка шукає закономірності повторюваності наукового сенсу.

Тоді постає запитання: чи залишається описова психологія наукою, а якщо ні, то який її статус? Крім наукового пізнання, є також художнє, яке шукає саме унікальність і на цьому принципі фундується. Такі питання постають у передвірї гуманістичної психології. Для її виправдання можна сказати, що науковий рівень пізнання не є вищим рівнем. Ідея індивідуалізації як неповторного синтезу сукупності закономірностей має право на існування, оскільки реально існує сама індивідуальність, що дійсно відрізняється від такої ж іншої неповторності. У творчості це називається оригінальністю, зокрема у творчості науковій, художній, моральній тощо.

Проте гуманістична психологія, що постала як заперечення наукової, зокрема природничо-наукової, почасти випустила базові, основні закономірності зі своєї уваги і не показала основного — як постає унікальне, заперечуючи загальне і всезагальне. Природничо-наукова психологія і гуманістична виявились антитезами. Але при цьому гуманістична, втративши природничо-наукові засади, відкинувши їх, сама виглядала однобічною. Ця її риса виявилася насамперед у таких її особливостях, які пов'язані з ідеєю "бути самим собою". Це стало предметом художнього зображення, зокре­ма, у творі Г.Ібсена "Пер Гюнт".

Викриття індивідуалізму — "бути самим собою" — було викриттям усієї гуманістичної психології, критикою її методологічних засад, які залишились у полоні суб'єктивізму. Чого варта ідея "самоактуалізації" з її багатьма похідними (зокрема, "самовизначення", "самоздійснення" і т.п.). Психологія К.Роджерса як провідного представника гуманістичного спрямування не помічає того, що пропонує світові суб'єктивізм, наполягаючи на цінності неповторної суб'єктивності. Але ця остання може бути як творчою, так і нетворчою, як моральною, так і злочинною. Тоді психологія "самоактуалізації", "самореалізації" заперечує сама себе.

Спроби істориків психології показати "вищий" ступінь історичного руху психологічного знання засвідчили, що "самопсихологія" заходить у глухий кут суб'єктивізму, і тому постає нагальна потреба здолати "гуманізм" пси­хології XX століття, заперечити саму гуманістичну психологію, знайшовши в її розколотості істинну сутність. Мова йде про те, щоб показати індивідуалізовану неповторність як таку, що є єдиним інструментом осяг­нення всезагальності буття.

Індивідуалізація не є остаточною метою, а лише шляхом, "золотим шляхом", єдино істотним шляхом осягнення всезалежності суті людини. А це всезагальне є феноменом буттєвого смислу. Люди постають як високо-споріднені сили, тому що мають велику екзистенційну базу свого буття, во­ни споріднені цим буттям, а індивідуальні намагання є лише шляхом, що приводить до всезагального. Так настає кінець гуманістичної психології. Вона розкриває свою обмеженість. І те нове, що йде назустріч, є ідея пси­хологічного каналу, яка приводить до необхідності визначити засади індивідуалізованого як загальнобазові. Саме це мали на увазі Шіллер та Бетховен, коли створювали слова і музику "Оди до радості".

Унікальність людини є засіб розкриття загального людського багатства, загальної людської долі, а саме така ідея дозволить людям здійснити так палко бажане єднання. Натомість історія дає здебільшого уроки ненависті, знищення собі подібних. Насправді, не може бути більшої радості для людини, коли вона відчуває свою спільність з іншими, щоби знайти в єдності існування опору і смисл свого буття. В усвідомленні цієї єдності постають засади психології, що заперечує психологію гуманістичну з її суб'єктивізмом і взаємною ненавистю, такої психології, яка через індивідуалізм, неповторність дає людині можливість рухатися до всезагального, відчути безконечне духовне багатство, в якому взаємодіють і взаємозбагачуються всі індивідуальності. Це психологія канонічна; вона здолала однобічність попередніх психологій і вказала на синтез індивідуального і всезагального. Психологія Мюнхгаузена, що сам себе піднімає за волосся, замінилася вчинками героїв "Оди до радості", духовна піднесеність яких є разом з тим безконечною заглибленістю у буття.

У достатньо зрілому віці людина прагне певної завершеності у своїх думках, особливо коли вона виступає теоретиком своєї галузі знання. За­вершеність є свідченням повноти здійснення творчих задумів, реалізації життєвих планів. Психологу властиві ці загальнолюдські слабини. Оскільки життя навіть зрілої людини все ж залишається невичерпаним, не­реалізованим, вона прагне досягти певної завершеності у творчому процесі, виготовляючи досконалий предмет.

Для психолога таким предметом є створення певної системи психології. Це передбачає винайдення логічного вузла — осередку мислення, розгор­тання якого приведе до перебудови системи психологічних знань, а віднайдення певної послідовності систем стане вже історією психології. Чи є ця історія поступальним рухом, чи вона лише показує багатобічність і різноманітність однакових за цінністю позицій-концепцій? Це питання не просто цікаве, а принципово вагоме.