Сторінка
4

Психологія особистості. Клієнтцентрована терапія К. Роджерса (1902—1987)

Правда, Роджерс указує, що в цьому визначенні немає розмежування між "хорошою" і "поганою" творчістю. Але сама ідея об'єктивності так чи інакше вбачається у роджерівському визначенні творчості. Об'єктивність у творчому процесі — це не "матеріал", "події", або "люди і обставини жит­тя", а той ракурс подання матеріалу, який дає можливість розкрити універсальну, всезагальну сутність предмета і разом з тим неповторний вияв його, чим у скарбницю людської діяльності вносяться новий елемент, новий зміст.

Певний суб'єктивізм виявляє Роджерс, коли тлумачить і проблему моти­вації творчості. Він зауважує, що головним спонукальним мотивом твор­чості є прагнення людини реалізувати себе, виявити свої можливості. При цьому він зауважує, що творчість є глибинною лікувальною силою психотерапії. Хоч мова тут іде про психологію творчості, проте цю останню не можна правильно зрозуміти, оминаючи об'єктивні критерії творчості. А саме їх ніяк не хоче взяти до уваги Роджерс. Він тлумачить прагнення до творчості суто суб'єктивістськи. Під цим потягом він розуміє спрямовуюче начало, що виявляється в усіх формах органічного і людського життя, — потяг до розвитку, розширення, вдосконалення, зрілості, тенденцію до ви­раження і прояву всіх здатностей організму і "Я". Іноді цей потяг прихо­вується за психологічним захистом, за штучним фасадом. Проте саме за­значені сторони мотивації творчості є рушійними силами її, коли організм вступає у нові відношення з оточенням, намагаючись найбільш повно стати самим собою. При цьому Роджерс згадує про соціальне значення твор­чості, але знову творчий продукт залишається в тіні. "Ми маємо визнати той факт, що людина творить насамперед тому, що це її задовольняє, тому, що вона відчуває в цьому самоактуалізацію". І тут Роджерс робить абст­рактний висновок, що людський рід за своєю природою схильний до твор­чості соціального життя.

Слід зауважити, що об'єктивне існує не тільки поза людиною, а й у самій людині та спонукає її долати свою суб'єктивність. Остання має за­гальну значущість, і людина хоче, щоб вона стала значущою і для інших. Проте цього Роджерс не враховує навіть тоді, коли намагається розкрити внутрішні умови оригінальної творчості.

Внутрішні умови творчої діяльності, що стосуються самого індивіда, Роджерс встановлює такі:

A. Відкритість досвіду: екстенціональність, яка протилежна психо­логічному захисту. Відкритість тлумачиться як відсутність ригідності, про­никливість понять, переконань, образів. Це Роджерс називає екстенціональноюорієнтацією.

B. Внутрішній локус в індивіді: жодні зовнішні оцінки не можуть по­хитнути суб'єкт.

C. Здатність до незвичних поєднань елементів і понять — спонтанна гра з ідеями, відтінками, формами, відношеннями, що приводить до висунення неймовірних гіпотез, появи невірогідного тощо, а далі й до відшуку таких якостей, що мають незмінну цінність.

На цій троїстій основі й виникає справжня творчість. І все ж Роджерс визнає, що творчий акт описати не можна, поки він не завершиться. Щодо умов, які сприяють творчості, то вони досить детально розглянуті у психо­логічній літературі, і Роджерс підходить до викладу цього питання не з по­рожніми руками. Те, що він особливо підкреслює, є оцінка індивіда, його суб'єктивності як вищої цінності. Індивід має безумовну цінність, тому обставини творчості мають бути позбавлені зовнішнього оцінювання. Адже джерело оцінки — у мене самого. Розуміння іншого пов'язується зі співпереживанням. Суб'єктові творчості слід надати повну свободу — саме психологічну свободу, насамперед у застосуванні символів.

Роджерс вказує на тип вільної відповідальності — тобто бути самим собою. Це має сприяти розвитку надійного внутрішнього джерела оцінок, що, зрештою, приводить до створення внутрішніх умов творчості. Мова йде також про творчу адаптацію до нового світу.

Роджерс висловлює глибоку стурбованість тим, що науки про поведінку людини можуть бути використані для маніпулювання індивідами, знеособ­лення їх. Але чи не знеособлює індивіда концепція Роджерса? Поняття "бути самим собою", "творча адаптація" та інші їм подібні застрягли в суб'єктивізмі, а сам автор потрапив у стихію відношень, які так талановито змалював Г.Ібсен у своїй драмі "Пер Гюнп”. Суб'єктивізм принципу "бути самим собою" там реалізовано у злочинних, антигуманних діях героя, який нехтував гідністю інших людей.

Гуманістична психологія має починатися з того, що за суб'єктивністю визнається право на більше самоствердження. Проте слід говорити й про те, які об'єктивні надіндивідуальні якості мають бути властиві індивідові, щоб він вступав з іншими людьми в гуманні й творчі стосунки. Нормальний роз­виток індивідуальності має спиратися на об'єктивні умови життя, які вби­рають і прагнення інших людей. При цьому слід скинути маску, щоб стати самим собою.

Отже, терапія, центрована на клієнті, заганяє його у глухий кут. Адже зростання індивіда полягає в тому, що він прагне вмістити в свою душу весь світ, відчути його радості й страждання, вийти із "центрації на самому собі". Психотерапія як така покликана долати суб'єктивізм індивіда, щоб він визнав право іншого на існування за умови, що й інший буде враховува­ти прагнення інших. Інакше людство стикається зі страшним злом — центрацією індивіда (або держави як індивіда) на самому собі, нехтуванням іншими, хоч би які цілі при цьому було виголошено.

Що може бути більш гуманним, як дати можливість людині стати і бути самою собою! На перший критичний погляд — надто абстрактна вимога. Подальше прискіпливе міркування приводить до необхідності відкинути центрацію на самот собі, вийти до справжньої творчості, яка органічно поєднує об'єктивність і суб'єктивність буття.

Найглибше в людині — індивідуальне, але воно включає в себе велику об'єктивну базу — надіндивідуальне, всезагальне. І творчість, до теми якої так щиро звертається Роджерс, є справжньою творчістю лише тоді, ко­ли в індивідуальному вираженні яскраво світить всезагальний зміст. Справжня психотерапія не може бути центрована виключно на клієнті, а самоцентрація має здійснюватися лише такою мірою, якою вона вміщує в собі інтереси та прагнення людського роду в їхньому розумному значенні.

Гуманістична психологія як "третя сила" сама себе заперечує, вказуючи на безвихідь самоцентрації, самоактуалізації та інших постійних принципів. Саме психологічний канон, або канонічна психологія, відповідає вимозі серйозного поєднання об'єктивності та суб'єктивності в людській душі, у людських вчинках. Такою є головна тенденція психології на схилі XX століття.