Сторінка
3

Психософія вчинку— сходинки екстатичного буття

Спосіб учинкового діяння особистості поступово формується, вияв­ляється і видозмінюється протягом життя людини, набуває усталеності у процесі вчинювання. Це — динамічне утворення, яке вперше заявляє про себе із першим учинком особистості, тобто із самим її власне особистісним народженням. Протягом індивідуальної історії особистості окремі харак­терні ознаки її вчинкової активності генералізуються і поступово складають модель, спосіб, стиль учинкового діяння, які особистість може вдосконалю­вати, відтворювати в кожному з окремих вчинкових актів, а іноді — відмовлятися від усталеного на користь нового.

Психологічне дослідження та аналіз умов, причин, детермінант і ме­ханізмів індивідуального змінювання особистістю власного способу вчинкового діяння дають змогу встановити глибинні сутнісні особливості та характеристики життєдіяння особистості як достеменного суб'єкта власного жит­тя. При відповідному лонгітгодному дослідженні можна простежити, як змінюється контур учинкової активності особистості відповідно до певного віку, етапу π особистісного розвитку, моменту чи періоду життя тощо.

Аналіз основних суперечностей учинку слід здійснювати й відносно ос­новних учинкових компонентів: ситуаційного, мотиваційного, дійового та післядійового. Так можна виявити глибинні суперечності у розгортанні не лише вчинкової, а й буттєвої активності особистості загалом. Наприклад, якщо ситуативний компонент учинку (або ряду вчинків) характеризується домінуванням ознак універсального та трансцендентного, а в мотиваційному компоненті зберігається їхня редукція до протилежного — індивідуального та посейбічного, то досить часто дійовий і післядійовий компоненти відтворюють у своєму змісті вказану редукцію. Якщо ж особистості на рівні дії та післядії вдається долати започатковану редукцію, це може свідчити про її певні потенційні можливості щодо "перевершувальних" дій у зовнішньому світі. Тоді з психологічного погляду досить цікаво простежити умови та закономірності актуалізації цих прихованих можливостей або ж знайти інше пояснення винайденого факту.

Досить часто можна спостерігати суперечності (це вже суперечності іншого порядку — індивідуально-психологічні) між змістовим наповненням мотиваційного компоненту вчинку особистості та його дійового і післядійового компонентів. З одного боку, "перевершувальний" зміст моти­ваційного компоненту і "підпорядкований'7 зміст компоненту дійового мо­жуть свідчити про певні індивідуально-психологічні особливості діяння осо­бистості у світі (іноді цей тип особистості називають ''мрійливим", "відірваним від реальності" тощо). З іншого боку, цей факт може свідчити про певні труднощі особистості у реалізації своїх намірів, очікувань, за­думів, що може бути пов'язано з певним кризовим станом, недостатністю досвіду діяння тощо. Отже, і компонентний аналіз головних суперечностей учинкових структур може виявити глибинні, певною мірою приховані особ­ливості життєдіяння особистості у світі. Можливості його зростають із до­повненням елементами індивідуально-психологічного та біографічного аналізу.

Наступним кроком у психологічному пізнанні вчинкового діяння людини може бути аналіз зміщення історичного та онтогенетичного акцентів у структурі вчинку. Буття людини є історичним, що визначається декількома факторами. По-перше, як соціальна істота людина відчуває на собі вплив соціуму, що змінюється та розвивається, в свою чергу впливаючи на нього та змінюючи його. По-друге, розвиток окремого індивідуального буття відтворює закономірності становлення людського буття як такого і разом із цим здійснюється неповторними засобами, виявіжочи свою індивідуальну природу. По-третє, становлення способу існування конкретної особистості, розвиток її індивідуальних буттєвих ознак отримують у суспільстві статус культурно-історичної цінності, що в онтологічному аспекті може кваліфікуватись як провідна модель спричинення в розвиткові сутнього, буття, світу.

У бутті конкретної особистості певним чином перетинаються ознаки суспільної та індивідуальної історії діяння даної особистості. Цей перетин у просторі й часі культурно-історичного процесу завжди індивідуально-неповторний, адже зумовлений характеристиками і зовнішніх, і внутрішніх детермінант розгортання обох типів історичного процесу — і соціального, й індивідуального. Сутнісні ознаки цього перетину, а саме ознаки конкретних взаємовпливів конкретної особистості й історичного процесу як такого, зна­ходять своє відображення у кожній з форді буттєвого виявлення індивідуальної природи особистості, а особливо у способах учинкового діяння особистості у світі.

Індивідуальна історія вчинкового діяння особистості великою мірою визначається онтогенетичними закономірностями становлення та розгор­тання особистісного буття, а також індивідуальними відмінностями у вияв­ленні та здійсненні онтогенетичних ознак учинкової активності особистості. У змісті вчинкового діяння особистості, кожного окремого її вчинку завжди своєрідно протистоять історичне (суспільно-історичне) та онтогенетичне (індивідуально-історичне), а тому завжди можна спостерігати певне зміщення акцентів, певне домінування однієї з визначених сторін. Тому у психологічному вивченні вчинку є суттєвими виявлення цього зміщення, а також розгляд його детермінант.

У реальності індивідуального життя особистості, як і в змісті конкретно­го вчинку, досить складно визначити межі протистояння чи домінування якогось аспекту, адже вони тісно пов'язані між собою, перебувають у взаємовпливах, мають відносно усталений вияв тощо. Проте вчинкова дія має своєю специфічною ознакою здатність викристалізовувати міру суб'єктивної зрілості особистості у певний період її індивідуальної історії. Тому психологічний аналіз учинку дає підставу стверджувати змістову чи процесуальну перевагу певного змістового компоненту її буття (у даному випадку історичного чи онтогенетичного).

Одні особистості, відшукуючи екзистенціальні опори свого буття, керу­ються зовнішньо-ситуативними відношеннями зі світом (світом речей, інших людей, власного "Я"). Зовнішній світ немовби підштовхує осо­бистість до певного кроку, вчинку чи дії, вказує на той чи інший шлях, зу­мовлює її суб'єктивну активність. Зовнішній історичний контекст життя особистості має для неї провідну спонукальну силу, і вона пізнає, сприймає і зрештою реалізує вказаний алгоритм діяння та вчинювання.

Інші особистості спрямовують свою буттєву активність на актуалізацію внутрішньо-ситуативних відносин зі світом: вони діють і вчиняють відповідно до певного етапу онтогенезу, вікового чи сензитивного періоду розвитку тощо. Внутрішня логіка особистісного розвитку знаходить пряме відображення у зовнішніх виявах сутності таких особистостей. Іноді в життєдіяльності зрілої особистості можна спостерігати домінування ознак кожного з попередніх етапів онтогенезу або більш раннього віку: так, в її діях і вчинках проглядається "активний підліток" чи "захоплений юнак" тощо. Власне онтогенетичний аспект детермінації вчинкової активності осо­бистості постає провідним у її життєдіянні.