Сторінка
2

Психософія вчинку— сходинки екстатичного буття

Осягнути межовість буття — значить зрозуміти, що між його полюса­ми (початком і кінцем, народженням і смертю) — величний простір можли­востей, очікувань, намагань і здобутків. Увесь життєвий лет відображається в цій межовості. Власне, осягнути межовість — означає осягнути ознаки життя, яке все перед тобою, лише зумій оволодіти його перспективами.

Осягнення суплених моментів буття, не є повсякденним актом. Воно здійснюється як учинок, воно відбувається як серйозна подія в індивідуальному житті людини, до якої слід бути готовою, яку слід відповідно обумовити й реалізувати. Бути готовим до такої події — означає не просто раціонально, абстрактно осягнути межовість буття, а й пережити її як таку, що має в собі потенцію злетів і падінь, знахідок і втрат, сподівань і розчарувань. А в цій полярній множинності потенцій треба вибрати для себе найбільш бажаний полюс — позитивний, конструктивний, перспективний.

Тому натхненний — це той, хто пройшов феноменологію пошуків та знахідок, оптимізму й песимізму; той, хто пізнав однобічність будь-яких визначень і прийшов до заспокоєння, точніше — до втихомирення. Це стан прийняття необхідності всього того, що є, це сходження до того, що прий­мається на віру, це всепрощення. Втихомиреність, смиренність убачається найвищим рівнем натхненності. Це — знання світу, визнання світу, напов­неність почуттями, що саме інтегрують життєвий шлях людини.

Між власне натхненністю та смиренністю постає палкість, при­страсність як найвища полоненність предметом. Натхненність бере свій зміст із цієї геніальної залученості у світ. Феноменологія такої залученості показує, що не можна зупинятись ні на чому, що зупинка, прикутість, при­хильність є духовна загибель. Має бути духовна спустошеність, яка озна­чає відсутність будь-яких прихильностей, особисту свободу щодо них. Ця духовна спустошеність й приводить до втихомиреності, хоч вважається негативним моментом феноменологічної діалектики.

Отож настає утихомирення як звільнення. Але це звільнення не є лише запереченням. Коли шекспірівський Просперо говорить, що ми виткані з тієї ж матерії, що й наші сни, що наше життя як сон, мова йде лише про те, що ми приймаємо за дійсне різні ілюзорності.

Можна стверджувати загалом, що психософія вчинку у своєму синтетич­ному вираженні має постати певним універсальним алгоритмом буттєвого руху людини до вчинку: від етапу до етапу, від потенції можливості до ре­альності дійсного звершення, від первинного рівня до вершинного утверд­ження свого буттєвого статусу Людини-творця, в якому за універсальною формулою "Щастя — це можливість мати можливість іноді відчувати себе щасливим" розкривається індивідуально неповторна здатність людини бути собою, бути "Я".

Відношення універсальності—унікальності присутні на завершальній стадії естетичних (і не тільки) відношень людини до світу — після чудесно­го та піднесеного. Філософськи це звучить як відношення субстанціаль­ності—атрибутивності. Йдеться про єдність безконечного й конечного, світу та людини. В одному образі міститься весь Всесвіт. А універсальність та унікальність постають усезагальними принципами побудови світу — ре­ального, чуттєвого, живого.

У психософії вчинку, як у будь-якій сфері наукового пізнання, завжди актуальною є проблема предмета пізнавально-перетворюючих дій дослідника. У вирішенні цієї проблеми долається протиріччя між онто­логічним та гносеологічним контекстами наукового пізнання, у даному ви­падку — психологічного пізнання. У процесі тлумачення психологічної сут­ності вчинку завжди можна спостерігати певну діалектику предмета пізнання: якщо на етапі загальної теоретизації вчинок постає як складне багатозмістове явище, синтезоване за своєю природою, котре має розгляда­тися з певною мірою абстрагованості від реальності індивідуального життя особистості, то на етапі прикладної теоретизації конкретні буттєві ознаки вчинкової активності індивіда постають первинними, вихідними, і саме во­ни визначають той змістовий зріз, у якому вивчається, досліджується, аналізується зовнішній і внутрішній зміст діяння людини у світі.

У конкретному психологічному дослідженні вчинку слід ураховувати такі принципи прикладної теоретизації його сутності.

1) принцип поступального відтворення діалектичних видозмін предмета пізнання у засобах його теоретизації та емпіричного пізнання;

2) принцип багаторівневого аналізу суплених ознак учинкової актив­ності суб'єкта (йдеться про поступальне здійснення різних сутнісних для природи вчинку рівнів його аналізу — аналізу головних суперечностей учинкових структур, аналізу зміщення історичного та онтогенетичного ак­центів у структурі вчинку, аналізу духовних рівнів учинку, аналізу можли­вого та дійсного, необхідного та достатнього в учинковому діянні, аналізу трансцендентної сутності вчинку);

3) принцип методичної цілісності дослідження вчинку, адже кожний елемент аналітичних пізнавальних дій потребує застосування адекватних засобів (прийомів, методів, методик, технік) теоретичного та емпіричного пізнання. Центральним у психологічному дослідженні вчинку та визначенні його теоретичних засад є розгляд сутнісних рівнів аналізу вчинкового діяння особистості.

Вихідним рівнем аналізу вчинкової активності особистості є аналіз го­ловних суперечностей вчинкових структур. Цей рівень ніби окреслює за­гальний контур змістових ознак і характеристик учинкового діяння людини і висвітлює основні стратегії наступних пізнавальних дій щодо індивідуального способу, стилю вчинювання конкретної особистості.

Основні суперечності вчинкових структур постають у взаємодії об'єктивного й суб'єктивного, зовнішнього та внутрішнього, свідомого і несвідомого, індивідуального та універсального тощо. Ці суперечності роз­кривають своєрідний онтологічний, сутнісний простір вибудови структури та розгортання змісту вчинкової активності особистості. Оскільки способові вчинкового діяння конкретної людини завжди властиве домінування того чи іншого "знаку" в кожній семантичній парі суперечностей (наприклад, зовнішнього чи внутрішнього, індивідуального чи універсального і т. д.), стає можливим у результаті аналізу встановити той контур вчинкопої ак­тивності людини, який притаманний їй і тільки їй, а відтак є своєрідною візитною карткою, буттєвим відбитком її життєдіяння.