Сторінка
2

Самопізнання особистості у здійсненні та нездійсненні катарсису. Особистість як настановлення на післядію та як логічний осередок психологічної системи

На цьому ґрунті розроблялися кілька концептів:

• The real self (реальна самість). Відкинуте деякими радикальними психологами, це поняття є ключовим у гуманістичній психології. Воно вла­стиве концептуальним побудовам Роджерса (1961), Маслоу (1968), Юнга (1967) та багатьох інших. Воно підсумовує, що ми можемо заглиблюватися нижче поверхні ролей і маскування для утримання і підкреслення самості (Shaw, 1974). Ряд широкошкалових досліджень, які спиралися на це, взаємодіяли з Hampdun — Turner (1971). Simpson (1971) стверджує, що тут ми маємо політичний аспект ідеї "real-self (реальної самості). З цієї точки зору статеві ролі можуть розглядатись як приховування "реальної самості", а отже як пригнічуюче. Ці зв'язки були уважно розглянуті Carney і McMahon (1977).

• Позаособистісне (sub-personalities). Це поняття було висунуто на перший план Assagioli та іншими дослідниками (Ferucci, 1982). Воно вказує на те, що ми маємо ряд підособистостей, які походять з різних джерел: ко­лективне несвідоме; культурне несвідоме; особистісне несвідоме; тривожні конфлікти і проблеми, ролі і соціальні проблеми (Frames), фантазійні уяв­лення про те, якими ми бажаємо бути. Оригінальні навіювання, два види свідомості, сформульовані Orustein (1972), — все це було досить ретельно опрацьовано в більшості досліджень (див.: Fadiman і Frager, 1976).

• Abandance motivation (багатство мотивації). Більшість ортодок­сальних психологів ґрунтують свої погляди на гомеостатичних моделях. Дія є думка, ініційована потребами або бажаннями. Людське буття, проте, дома­гається творчої напруги і підтримуючих ситуацій, як, відповідно, й редукції напруги. Мотивація досягнення {McClelland, 1953), потреба в різноманіт­ності досвіду (Fisk і Moddi, 1961) можуть бути розглянуті у зв'язку з кон­цептом мотиваційного багатства, що дає змогу пояснити різного роду дії. Мотивація не може бути зумовлена виконанням. Вона може бути ''знятою" тільки для актора.

Нарешті, гуманістичні психологи стверджують, що увага до власних станів і мотивів робить можливим уникнення самоомани і полегшує відкриття реальної самості. Це — своєрідний девіз гуманістичної психо­логії в її теоретичному та прикладному вираженні.

Відкриття людини в гуманістичній психології. Ф. Северин

Проблему гуманізму в психологічному дослідженні поставив Френк Северин, розглянувши основоположні питання спрямування психології в другій половині XX ст. Ці питання стосуються насамперед:

1) слабко розвинутих галузей у психології. До них Северин відносить передусім проблеми любові та альтруїзму, гри, одинокості та смерті. При­кладні проблеми позначаються як "фантом двійника" в людському існуванні, спрямовуються на дослідження та аналіз сутичок між групами, суспільними суб'єктами в мікро- і макросоціумі;

2) образу людини. Автор намагається розкрити природу: а) людини взагалі; б) особистісних цінностей та обов'язку; в) унікальності людського ви­ду: г) людської спільноти, що є людяною;

3) цінностей, які в психології досліджуються на ґрунті соціальних наук. Тут має йтися про обов'язки експериментатора відносно свого суб'єкта; про професіональну відповідальність; про питання цінностей в досліджуваних відношеннях;

4) дослідження науки про людину. Автор має на увазі традиційні нау­ки, феноменологію та екзистенціальну психологію, закономірності зміни взірців мислення в психології.

Відповідно, у першій частині фундаментального дослідження Северина з проблем сучасної гуманістичної психології розглядаються питання гумору, наснаги, істини, спонтанності та щастя. У другій мова йде про образ люди­ни. Залежно від певних міркувань про науку взагалі і психологію зокрема розглядаються конфліктуючі поняття про людську індивідуальність. Ранні теорії, які розцінювали наукові методи суто об'єктивно і почали з догми, що вся людська діяльність може бути зведена до квазімеханічних умовних реф­лексів, значно відрізняються від картини людини, яку тут репрезентовано. У третій частині досліджуються окремі цінності, властиві кожній науці, особ­ливо соціальній. Хоч деякі психологи сьогодні заперечують існування ціннісних суджень в їхніх творах, є тенденція ігнорувати це питання. Чет­верта частина обговорює деякі новітні інсайти в теорії науки про людину, яка є необхідною для лікарів і філософів, але яку психологи щойно почина­ють засвоювати.

Вступ: актуалізація проблеми. Якщо поставити запитання "Що є найбільш цікавим на Землі?", більшість людей, мабуть, відповість·. '"Я. моя власна самість". Різноманітні спрямування психологічної науки (в тому числі гуманістична психологія) також пропонують свої відповіді на це запи­тання.

Северин висуває сім основоположень, які мають характеризувати гу­маністичний підхід у психології:

1) пам'ять, научіння, сприймання та інші психологічні функції раніше вивчались ізольовано від цілісної індивідуальності, втрачали людину і не включались у цілісність особи;

2) людина є самоспрямовуюча істота. Замість спрямовуватись у своєму бутті потягами, минулим зумовленням або іншими силами, які лю­дина не може контролювати, вона може в багатьох обставинах вільно виби­рати, що робити швидше, ніж інше;

3) свідомість є найбільш ґрунтовним психічним феноменом (явищем, процесом тощо), а отже, вона інтимним чином вводиться в малюнок експе­риментів так само добре, як збирання та опрацьовування даних. Як резуль­тат, так звані суб'єктивні та об'єктивні методології не можуть бути різко розірваними, як про це традиційно стверджували;

4) нерідко в минулому проблеми для дослідження вибиралися не через їхню важливість для людства, а тому, що вони давали змогу використовувати методи природничої науки. "Третя сила" психологічної науки (гуманістична психологія) протестує проти такого марнування ресурсів. Не­зважаючи на тисячі контрольних досліджень підкріплення, ми поки що дуже мало знаємо про людську мотивацію. Більшість цих знань приходить не із лабораторій, а із клінічних інтерв'ю з особистостями, у яких спо­стерігаються емоційні та інші відхилення. Ще менше відомо про проблеми ego-ідентифікації, цілей життя, закономірностей криміногенності, воєн, на­сильства, ефективних методів поєднання генерацій, оптимальних умов ста­новлення особистості, самовиповнення. Жодна наука, тим паче психологія, не дозволяє собі працювати ізольовано від "агонії світу" з її неперебореними напруженнями і невпевненостями. Якщо сама психологія не звертати­меться до нагальних проблем людей, постане ненауковий або псевдонау­ковий рух. Фундаментальні людські потреби не можуть бути заперечені, психологія має звернутися до них, інакше вона ризикує втратити свій образ як релевантна наука;