Сторінка
3

Психоаналіз Зігмунда Фрейда та неофейдизм

Вчення Фройда стало відоме передусім тим, що проникло у схованки безсвідомісного. Але, якщо обмежитися цією оцінкою, можна втратити інший важливий аспект: відкриття Фройдом складних, конфліктних відносин між свідомістю та несвідомими психічними процесами. Сама людина, вважав Фройд, не має перед собою прозороя, ясної картини складного усторю власного внутрішнього світу з усіма його течіями, бурями, вибухами, І тут на допомогу покликаний психоаналіз з його методом «вільних асоціацій». Слідуючи біологічному стилю мислення, Фройд виділяв два інстинкти, що рухають поведінкою: інстинкт самозбереження та сексуальний, що забезпечує збереження не індивіда, а всього виду. Цей другий інстинки був піднесений Фройдом у розряд психологічної догми і названий – «лібідо». Безсвідомісне трактувалося як сфера, насичена енергією лібідо, сліпого інстинкту, що не знає нічого, крім принципу задоволення, яке людина має, коли ця енергія розряджається. Пригнічений, витіснений сексуальний потяг розшифровувався Фройдом по вільних від контролю свідомості асоціаціям його пацієнтів. Таку розшифровку Фрейд назвав психоаналізом. Досліджуючи свої власні сни, Фройд прийшов до висновку, що «сценарій» снів при його очевидній неясності є ні чим іншим, як кодом потаємних бажань, які задовільняються в образах-символах сну.

Ідея про те, що на нашу повсякденну поведінку впливають неусвідомлювані мотиви, розглянута Фройдом у книзі «Психопатологія повсякденного життя» (1901). Різні помилкові дії, забування імен, обмовки, описки звичайно прийнято вважати випадковими, пояснювати їх слабкістю пам'яті. За Фройдом, у них прориваються прихованімотиви, бо нічого випадкового у психічних реакціях людини немає – все психічно обумовлено. В іншій праці, «Кмітливість та його відношення до безсвідомісного», жарти і каламбути інтерпретуються Фройдом як розрядка напруги, створеної тими обмеженнями, що їх накладають на свідомість індивіда різні соціальні норми.

Схема психосоціального розвитку особистості від раннього дитинства до стадії, коли виникає природній потяг до особи протилежної статі, розглядається Фройдом у «Трьох нарисах з теорії сексуальності» (1905). Однією з провідних версій Фройда є Едипів комплекс, як незмінна формула ставлення хлопчика до батьків: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як суперника, що викликає ненависть та страх.

У період першої світової війни Фройд вносить корективи до своєї схеми інстинктів. Поряд з сексуальним у психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті («Танатос» як антипод Еросу), за Фройдом, той інстинкт включає в себе і інстинкт самозбереження. Під іменем «Танатос» малося на увазі не тільки особливе тяжіння до смерті, а й до знищення інших,прагнення до агресії, яка підносилася до рангу відомого, закладеного в самій природі людини біологічного потягу.

ОСОБЛИВОСТІ ПОГЛЯДІВ ПОСЛІДОВНИКІВ З. ФРОЙДА

Фройда оточувало дуже багато учнів. Найсамобутнішими з них були К. Г. Юнґ (1875-1961) та А. Адлер (1870-1937), що створили свої власні напрями. Перший назвав свою психологію аналітичною, другий – індивідуальної. Їхні імена у психоаналізі були надзвичайно тісно взаємопов'язані. За виразом Юнґа, послідовники Фройда вчилися у свого «батька» не тому, чому він вчив, а тому, що він робив. Незадоволеність психоаналітичними методами та необхідність перегляду ряду постулатів ортодоксального фройдизму призвели його найближчих послідовників до особистого розриву із Фройдом, але не до розриву з психоаналізом.

Першим новим, що запровадив Юнґ, було поняття про «колективне безсвідомісне». Якщо, за Фройдом, до безсвідомісної психіки індивіда можуть ввійти явища, витіснені з свідомості, то Юнґ вважав її насиченою формами, які в жодному разі не можуть бути індивідуально набутими, але є дарунком далеких предків. Аналіз дозволяє «намацати» той дар, утворений декількома потаємними психічними структурами, які Юнґ називав архетипами. Архетипи діють у людині інстинктивно. В своїй знаменній праці «Архетип та символ» Юнг наступним чином пояснює сутність цього поняття: «Під архетипами я розумію колективні за своєю природою форми та зразки, що зустрічаються практично по всій землі як складові елементи міфів і в той самий час є автохтонними індивідуальними продуктами безсвідомісного походження. Архетипічні мотиви беруть свій початок від архетипічних образів у людському розумі, які передаються не тільки посередництвом традиії та міграції, а також і з допомогою спадковості. Ця гіпотеза необхідна, позаяк найскладніші архетипічні зразки можуть спонтанно відтворюватися без жодної традиції. Прообраз або архетип є сформульованим підсумком величезного технічого досвіду незліченого ряду предків. Це, так би мовити, психічний залишок незлічениз переживань одного і того самого типу.»

Поняття архетипів Юнґ пояснює на основі вчення про колективне безсвідомісне, він проводить чітке розмежування між індивідуальним та колективним безсвідомісним. Індивідуальне безсвідомісне відображає особистий досвід окремої людини і складається з переживань, які колись були свідомим, але втратили свій свідомий характер в силу забуття або тамування. Колектине безсвідомісне – це загальнолюдський досвід, що характерний для всіх рас і народів. Воно являє собою приховані сліди пам'яті людського минулого, а також долюдського тваринного стану. Воно зафіксоване у міфології, народному епосі, релігійних віруваннях і проявляєтья, тобто виходить на поверхню, у сучасних людей через сновидіння. Тому для Юнґа головним показником дії безсвідомісного є сни та його психоаналітична діяльність.

Стведжуючи, що теорія сексуальності надзвичайно важлива для нього і в особистісному, і в філософському сенсі, Юнг одначе заперечує її, як єдине вираження психічної цілісності особистості, і наводить багаточисельні приклади «неврозів, в яких проблема сексуальності грала підлеглу роль, а на передній план виходили інші фактори, наприклад, проблема соціальної адаптації, тиск трагічних обставин життя, міркувань престижу тощо.

Адлер, модифікуючи вихідну доктрину психоаналізу, виділив у якості фактору розвитку особистості почуття неповноцінності, що породжуване, зокрема, тілесними дефектами. Якщо Фройд у поясненні мотивів поведінк особистості зосереджував свою увагу на виявленні причини дій людини, то А. Адлер вважав, що для цього необхідно знати кінцеву мету його прагнень, «безсвідомісний життєвий план», з допомогою якого він старається подолати напругу життя і свою невпевненість. Згідно з ученням Адлера, індивід через тілесні дефекти ( недосконалість людської природи) відчуває почуття неповноцінності або малоцінності. Прагнучи подолати це почуття та самоствердитися серед інших, він актуалізує свої творчі потенції. Цю актуалізацію Адлер, використовуючи поняттєвий аппарат психоаналізу, називає компенсацією або надкомпенсацією. Надкомпенсація – це особлива соціальна форма реакції на почуття неповноцінності. У «комплексі неповноцінності» Адлер бачить джерело неврозів.