Сторінка
5

Банк як суб'єкт фінансового посередництва

4. Моделі управління діяльністю банку як фінансового посередника

Перераховані вище функції і операції, здійснювані банківськими установами, є свого роду базою для фундаментальної гіпотези, що пояснює причини існування банків. Згідно до неї, банки розглядаються як економічні інститути, що здійснюють трансформацію фінансових контрактів. Такий підхід одержав розвиток у працях таких відомих економістів як Бенстон, Сміт, Фама.

У рамках моделей, що розвивають мікроекономічну теорію банків як фінансових посередників, можна виділити три принципові напрями.

До першого можна віднести моделі, які трактують банки як пули (ємкості) ліквідності або коаліції депозиторів. Тут наголос робиться а розкриття ролі банківських установ у якості сукупних фондів, що забезпечують захист внесків своїх індивідуальних членів від випадкових ринкових коливань. Найпростіша модель, що ілюструє механізм роботи пулів ліквідності, була запропонована Брайантом.

Таким чином, можна зробити висновок, що оптимальний розподіл продукту, який до того ж є гарантованим, досягається за допомогою фінансових інститутів (банків).

Другий напрям базується на концепції банків як коаліції власників інформації. Коротко її сутність може бути зведена до того, що у переважній більшості випадків підприємці, які пропонують проекти, що потребують фінансових вкладень, краще поінформовані про якість і перспективи цих проектів, аніж потенційні інвестори. Це породжує для останніх ситуацію несприятливого вибору. Основне теоретичне положення даної теорії, посягає в тому, що умови інформаційної асиметрії можуть спричиняти ефект економії за рахунок масштабу і створювати об'єктивну необхідність у діяльності фінансових посередників

У раках передумов, що визначають умови функціонування ринку з асиметричною інформацією (модель Ліланда-Пайна), видатки на одиницю капіталу спадають зі збільшенням розміру коаліції позичальників. Однак існують також інші підходи і моделі, що описують діяльність банків як суспільних об'єднань в умовах несприятливого вибору. Коротко зупинимось на них.

Відмітимо, що кожний агент ринку, який володіє певною приватною інформацією і бажає отримати через це дохід, стикається з двома принциповими проблемами. По-перше, якщо він намагається продати цю інформацію, то покупець не може бути впевнений у її достовірності. По-друге, дохід, одержаний від продажу інформації, може виявитись незначним у порівнянні з витратами на її одержання. У крайньому випадку, коли інформація є відкритою, дохід може виявитись нульовим. Таке явище одержало назву парадоксу Гроссмана-Стігліца. Кемпбел і Кракоу та Аллен вивчали цю проблему і сформулювали методи її рішення. У даному напрямку працювали також Рамакрішнан і Такор, Міллон, Гортон і Пеначі.

Нарешті, третій напрям пов'язаний з так званою теорією делегованого моніторингу. У загальному плані вона передбачає, що в умовах, коли спостерігається ефект зростання доходів від масштабу, індивідуальні позикодавці надають перевагу делегувати функції контролю (моніторингу) за поведінкою підприємців, у проекти яких вони здійснили інвестиції, спеціальним посередницьким фірмам, тобто банкам.

Очевидно, що діяльність з моніторингу позичальника може здійснюватись як безпосередньо інвестором, так і спеціальними фірмами, наприклад, рейтинговими агенціями, аналітичними або аудиторськими компаніями. Зокрема, в цій ролі можуть виступати й банки.

Схема, показана на рис. 7а, відповідає ситуації безпосереднього контролю інвесторів за своїми позичальниками. Не складно підрахувати, що загальні видатки на контроль при цьому будуть рівні , де К – витрати на проведення заходів з моніторингу (контролю за поведінкою позичальника). У тому випадку, якщо в системі існує фінансовий посередник (банк), то функції моніторингу можуть виконуватися ним (див. рис. 7б). У такому випадку загальні видатки на контроль рівні , тобто менші.