Сторінка
4

Політична культура

Ще одним важливим компонентом політичної поведінки є інститути політичної системи суспільства, що історично склалися. Відбиває політичну поведінку суспільства та його культуру політичний режим як певний підсумок політико-культурного розвитку суспільства (як відомо, він може бути або демократичним, або авторитарним, або тоталітарним). Існування в суспільстві того чи іншого політичного режиму є показником міри політичної зрілості суспільства, відображенням пануючих у ньому суспільних сил, їхніх уявлень про те, як має бути організована і як повинна здійснюватися політична влада, як ухвалюються й утілюються в життя рішення, як розв’язуються суперечності, які принципи добору й висування кадрів, що в суспільстві вважається законним, а що протиправним тощо.

Своєрідними знаками політичної культури є політичні символи, які сприяють згуртуванню великих мас людей, чіткій орієнтації їхньої політичної поведінки. Варто наголосити, що політична символіка — це надзвичайно могутній засіб соціалізації особи, акцентування соціальної уваги на найбільш важливих для суспільства цінностях. Політичні символи стають у суспільному житті певними образами найважливіших політичних ідеалів, важливими засобами їх пропаганди й реалізації, свідчать про ставлення до певної політичної позиції. Ось чому надзвичайно велике смислове навантаження мають герб держави, емблеми політичних партій, колір національних прапорів, ордени і багато іншого.

У суспільному житті символи виконують об’єднуючу й мобілізуючу роль, є засобами агітації та визначення політичної позиції. Знакові системи, з допомогою яких організується та спрямовується політичне життя, можуть бути досить різноманітними: це стиль політичної промови й адміністративної документації, характерні мовні звороти у виступах політичних діячів, у політичних деклараціях і документах, специфічні «політичні літургії» (національні свята, офіційні візити, церемонії), архітектура офіційних будинків та монументів, поширений у даному середовищі стиль одягу [11].

Політична культура суспільства в процесі історичного розвитку пристосовується до соціальних, у тому числі й до класових інтересів, носії яких посідають у політичній системі панівне становище. Під тиском історичних, економічних та інших факторів домінуюча політична культура зазнає певних змін, які не відбуваються швидко й автоматично, оскільки в даному разі порушуються політичні цінності та уявлення, що глибоко вкорінилися в суспільстві.

Так, наприклад, за умов сталінізму правляча верхівка «втискувала» в політичну свідомість і поведінку населення норми авторитарно-патріархальної політичної культури. Перехід від авторитарної до плюралістичної демократичної політичної системи неможливий без радикального подолання старої політичної культури. І однією з найбільш суттєвих суперечностей, що постали в політичному розвитку нашого суспільства на сучасному етапі, є те, що заходи організаційно-політичного та організаційного характеру для розвитку гласності й демократії, котрі впроваджуються «згори», накладаються на авторитарно-патріархальну політичну культуру, яка й донині панує в широких верствах суспільства.

Для сучасного періоду суспільного розвитку все більш характерною ознакою є те, що сприяння розвитку політичної культури народу стає найважливішою функцією держави та політичних партій. Можна визначити деякі напрямки формування політичної культури:

· організація через систему навчальних закладів та самоосвіти вивчення політичної науки (політології), соціально-політич­них учень минулого й сьогодення, політичних документів держави, конституції та інших законів;

· широке використання для формування політичної свідомості громадян засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення, кіно тощо);

· залучення до участі в політичному житті громадян держави: вибори, референдуми, збори і т. д.;

· широке використання в політичній пропаганді історичних традицій, ідеалів та цінностей;

· заохочення громадян до самостійного аналізу явищ політичного життя як у країні, так і за рубежем і т. д.

Слід підкреслити, що зростання значення та ролі політичної культури народу в суспільному житті є об’єктивною закономірністю розвитку й функціонування демократичного суспільства і держави. Суспільна практика переконливо свідчить: що вищим є рівень політичної культури громадян, що повніше люди поінформовані про те, що насправді відбувається в країні та за її межами, то відповідальніше вони ставляться до власних справ, до справ держави та суспільства.

2. Історичні типи політичної культури та її основні функції

Важливою умовою формування політичної культури є знання її типів, тобто класифікація її за певними ознаками. Оскільки може бути досить багато, бо такими можна вважати й історич­ні епохи, і різні форми ставлення до політики, і характер політичної діяльності, і соціальні верстви та групи, які її здійснюють, а також і типи світогляду, то безумовно, що видів типології політичної культури теж є багато.

Так, наприклад, американські політологи Алмонд і Верба на підставі аналізу різних політичних орієнтацій виокремили три типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський. Характерною рисою патріархальної політичної культури, за Алмондом, є брак інтересу до політичного життя, брак чітко виражених політичних ролей у суспільстві, причому орієнта­ція членів суспільства на вождів племен, шаманів і т. п. не відокремлюється від релігійних і соціальних орієнтацій. Підданська політична культура характеризується сильною орієнтацією на політичну систему і результати її діяльності, а водночас низьким рівнем участі громадян у політичному житті. Активістська політична культура, або культура участі, вирізняється значним інтересом громадян як до політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої активної участі в політичному житті.

Слід зазначити, що в сучасному суспільстві поширені і взає­модіють в основному два типи політичної культури: підданська і активістська. Розглянемо докладніше головні риси кожного з цих типів.

Характерною ознакою підданського типу політичної культури є її здатність бути важливим чинником дійової та швидкої мобілізації народних мас на здійснення соціально необхідних або, як потім може виявитися, надуманих перетворень. Головним виразником перетворень, а потім і головним суддею того, що сталося, стає не людська особистість — безпосередній учасник подій, а історія, яка пізніше дає оцінку зробленому.

За таких обставин привести в рух велику масу людей можна лише за дуже високого рівня дисципліни, порядку й організованості у функціонуванні владних структур. А для цього необхідна надзвичайно жорстка, постійно зростаюча централізація управління з максимальним звуженням кола суб’єктів, що приймають політичні рішення.