Сторінка
3

Місце та роль приватних загальноосвітніх закладів у сучасних умовах

Таким чином, у західних країнах право батьків на вибір для своїх дітей навчального закладу тієї чи іншої форми власності не заперечується суспільством та державою. Більше того, увага до приватного сектора освіти, його підтримка з боку держави неухильно зростають. Так, у посланні президента США Б.Клінтона конгресу 4 лютого 1997 року, розвиток приватної освіти розглядається як чинник, що буде сприяти конкуренції і новаторству і тим самим покращувати становище в державному освітньому секторі.

Що ж являє собою у кількісному та якісному відношенні система вітчизняної приватної вищої школи?

Сьогодні в Україні діють 141 (у 1995 р. – 123) ліцензовані вищі заклади освіти недержавної форми власності. Навчання в закладах освіти недержавної форми власності здійснюється як за рахунок фізичних, так і юридичних осіб. Плата за навчання у навчальних закладах недержавної форми власності практично ніде не перевищує плату на контрактній основі в державних вузах. Її величина залежить від місця розташування конкретного вузу (столичний чи периферійний) та престижності спеціальностей.

Підготовка фахівців в українських приватних вузах здійснюється за 19 спеціальностями: економіка, менеджмент, право, медицина, екологія, журналістика, педагогіка, культура, мистецтво, психологія, соціологія, технологія, філологія, переклад тощо. В цілому ці заклади проводять підготовку з 281 напрямку, в середньому на один приватний заклад припадає біля 4 напрямків (спеціальностей). Серед них найбільшу частку складають економіка і менеджмент.

Шснує помітна розбіжність думок відносно приватних вузів. Ректори багатьох бюджетних вузів України також бажають відстояти державну монополію на освіту і підтримують ідею платних послуг тільки в тому випадку, якщо вони здійснюються державними вузами, що володіють необхідними засобами (у всіх відношеннях) для створення небюджетних відділень, вільних від державного контролю. У цьому контексті приватний сектор розцінюється як джерело прибутку для потреб “материнського” (державного) навчального закладу. Кількість таких відділень швидко зростає; вони спеціалізуються, в основному, на менеджменті, ринковій економіці, юриспруденції, лінгвістиці та міжнародних відносинах.

Протягом останніх років Міністерство підготувало серію законів і правил, що стосуються всіх аспектів діяльності приватного сектора освіти – від ліцензування та акредитації до оподаткування. Останнє є складною проблемою приватної вищої освіти бо являє собою конфіскаційну процедуру: 70% прибутку йде до державної казни. Цей процент податку був визнаний більшістю ректорів приватних вузів як головна перешкода розвитку небюджетного сектора освіти. Плата за навчання є основним і ледь не єдиним джерелом доходів для приватного вузу. Деякі вузи мають підтримку від місцевої влади у вигляді непрямих субсидій: зменшення місцевих податків, забезпечення обладнанням і таке інше. Прямі субсидії (частіше за все від комерційних організацій) є винятком з правил і надаються в обмін на освітні та інші послуги (курси підвищення кваліфікації, наприклад).

Таким чином, змушений отримувати всі необхідні для діяльності кошти від сплати за навчання, не маючи державних дотацій, український приватний сектор освіти відрізняється певним рівнем ненадійності. Безперечно, що це впливає на відношення населення до приватної освіти. Хоча можна і припустити, що це пояснюється не стільки недовірою до приватних вузів, скільки загальним зниженням конкурсної напруги у вищих навчальних закладах всіх форм власності.

Незважаючи на це, все ж таки можна говорити про певні переваги навчальних закладів недержавної форми власності.

До них, перш за все, відносимо:

· можливість швидкого реагування на попит ринку праці;

· оперативне впровадження до навчального процесу нових дисциплін;

· залучення до роботи найбільш кваліфікованих викладачів за рахунок запровадження диференційованої оплати праці;

· оперативна апробація нових педагогічних технологій тощо.

Щодо недоліків і труднощів у роботі приватних вузів України, то вони, на наш погляд, зумовлені наступними причинами.

По-перше, це наявність у державних органах та створених ними документах подвійних стандартів у підході до державних закладів і вузів недержавної форми власності, а саме: неоднозначні підходи до умов ліцензування та акредитації; різний рівень соціального захисту студентів та викладачів; відсутність матеріальної підтримки державою вузів недержавної форми власності.

По-друге, це слабкість правової бази діяльності приватних навчальних закладів, ототожнювання їх із звичайними комерційними структурами (ЛТД, АТ та ін.), відсутність можливості залучати спонсорські надходження для розвитку та діяльності вузу, відсутність законів та підзаконних актів, які б регулювали роботу недержавних закладів освіти як специфічних суб’єктів підприємницької діяльності.

Існує багато проблем щодо правового поля діяльності вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Заклади освіти, засновані на недержавній формі власності, керуються в своїй діяльності Законом України “Про освіту”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні” та “Положенням про державний вищий навчальний заклад”.

У той же час приватні вузи досі не мають визначеного статусу в системі державної освітньої програми. Їх статус сьогодні визначається подвійною юридичною природою: вони є разом і суб’єктом підприємницької діяльності, і навчальним закладом. Звідси їх діяльність регламентована безліччю законодавчих актів, які інколи суперечать один одному.

Безперечно, імідж приватної освіти суттєво страждає завдяки незадовільній роботі деяких навчальних закладів недержавної форми власності, які не дотримуються державних вимог та стандартів; не надають уваги таким формам вузівської роботи, як наукова діяльність викладачів та студентів, виховна робота тощо.

Сьогодні в Україні складається парадоксальна ситуація: після закінчення школи значна частина молоді бажає продовжити навчання у вузі, сім’ї згодні упродовж цього часу не тільки утримувати молодих людей, але й сплачувати за їх навчання. Але, незважаючи на це, їм не вдається реалізувати свої прагнення, оскільки кількість планових місць у державних вузах дозволяє прийняти приблизно 1/3 випускників середньої школи, в той час як у країнах Західної Європи студентами стають до 70-80% молодих людей, що мають середню освіту.