Сторінка
2

Серж Лифар як художник

На одному з малюнків - пресловута і “скандальна” поза “Б” з “Федри” - нічого більше, ніж графічне зображення за допомогою ліній людського тіла грецької букви “Ф”. Ця поза - балерина на пуантах на пліє за широкою другою позицією відкритими бедрами ніг у глядачевий зал - сьогодні стала найбільш розповсюдженим положенням танцю модерн. Тоді ж, 1950 року, вона викликала справжній вибух обурення та цензури з боку Генерального директора Опера пана Хирша. “Мені переказали,- говорив Хирш Лифарю,- що у Вашій хореографії є непристойна поза. Прошу Вас її забрати”. Лифар рішуче відмовився: “Я - автор хореографії і скоріше зніму балет з афіши та виключу його з репертуару. Але свою хореографію змінювати не буду!” “Хирш у відчаї поступився, - згадував потім Лифар. - Зрозуміло, еротична аллюзія тут була присутня, але вона збагачувала естетичну виразність танцю, не переходячи, проте, кордонів дозволеного. .Поза “Б” з того самого часу мала успіх у всьому світі, особливо в балетах Мориса Бежара .” (2).

Лифар малює на папері, картоні та холсті, більш за все - акриловими фарбами, але також і олівцем, гуашю, і навіть . театральним гримом (!). Таким його малюнок “Палац Гарнье”, що “бажали купити багато галерей та аукціонів”, - розповідає Серж Лифар у документальному фільмі режисера Жана-Жака Фуржо “Щоденники про танець” (остання зйомка за життя хореографа), який знято французським телебаченням 1985 року - за рік до смерті Лифаря. Глибокий сум Лифаря за його домом - театром Гранд Опера - немов виливається на папір: він часто малює знамените зображення центрального фасаду Національної академії музики та танцю (ще одна назва театру Гранд Опера), подібно до того, як діти залюбки малюють свої улюблені іграшки, сюжети та героїв казок.

Малюнки Лифаря мали неабиякий успіх, у тому числі і фінансовий. “Визнаю, у фінансовому розумінні “торгівля” моїми картинами процвітала куди більше, ніж мої балети,- згадував Лифар. - Продавалися мої речі дуже дорого, та, проте, чимало приватних колекціонерів купили ці картинки. Навіть президент Жорж Помпіду купив моє полотно “Танцівник біля перекладини”. Я дбайливо зберігаю його чек (2500 французських франків!), який ні за що в світі не захотів пред`явити у банк! Потім в один прекрасний день я перестав писати, тому що не міг винести того, що мої картини розлітались по усьому світі”… (2)

Проте Лифар не тільки продавав, але й багато і охоче дарував картини - друзям, учням, добрим знайомим. 1996 року в Парижі мені пощастило своїми очима бачити деякі з його робіт: і учениця Лифаря - чудова етуаль Опера Ніна Вирубова, і близький друг Лифаря-лікар Володимир Безименський, які тепло прийняли мене у себе вдома для інтерв`ю, з гордістю показали мені картини хореографа, що висіли на стінах їх квартир.

Почавши особливо інтенсивно малювати з 1970 року, Лифар вже з 1972 року регулярно організує виставки своїх робіт: у Каннах, а потім і в Парижі, у галереї Стибель (1972), Монте-Карло (1973), Венеції (1974), знову у Парижі в галереї Каті Гранофф (1975).

Преса не забарилася відгукнутися позитивними відзивами: “Лифар - художник . Такого ми ще не не бачили. Це настільки нетипово для визнаного танцюриста та провідного хореографа! Невже? Всі мистецтва - сестри, і як такому масштабному творцю не спробувати виразити свою потребу відобразити на полотні арабески та стрибки, які він творив у межах сценічного простору! Що і зробив Лифар з усім властивим йому темпераментом. Безумовно, по-своєму, хоч і не без впливу на його стиль з боку друзів та великих художників: Пікассо, Матисса, Шагала, Дерена, яких він часто запрошував оформити його спектаклі. Звичайно, в галузі живопису Лифар не винайшов нічого нового, але проте увібрав у себе усього потроху з майстерністю, достатньою для того, щоб із очевидністю проявити свою художню індивідуальність. Ця серія стилізованих ескізів, яка відрізняється живими та гармонічними фарбами, створює на стінах галереї Стібель незвичайно образний ансамбль “дансоманії”. На деяких роботах рухи танцю зафіксовані з такою разючою точністю, що біля них спиняєшься і дивишься, начеб-то твори кінематографу.

Браво, Лифар !

“Здивуй мене!- казав Дягілев Жану Кокто. Лифар нас здивував” (3).

Відзив художника Іва Брайєра: “Коли до мене прийшов Серж Лифар - це було понад тридцять років тому - і спитав, чи працював я будь-коли для театру, то я відповів йому: “Ні, ніколи”. Тоді він вигукнув: “Тим краще, таким чином у тебе немає недобрих звичок!” . Він, який ніколи не вчився малювати, теж був позбавлений цих звичок. Проте він явно мав дар пластичної виразності, чи йде мова про жест і хореографію, чи про гармонію та лінії. З усією очевидністю слід констатувати, що “феномен Лифар” не здатний залишатися поза активною діяльністю: він конче повинен створювати форми, невпинно витягати будь-що зі своєї уяви.

Таким чином, от вже два роки потайки віддаючись живопису, Лифар, безумовно, знайшов нову життєву пристрасть. Спогади часів Російського балету Дягілева живлять його темами і цілковито природньо, що останні насичені танцем, незаперечним метром якого він є. На чорному або рожевому фоні він малює живими хльосткими мазками. Не перевантажуючи свої ескізи, він надає їм відчуття свіжості, що присутнє у самому русі та характерності, якими наділені портрети його руки, завжди повні гумору. Як Жан Кокто, він володіє почуттям графіки.

Сюрприз, який принесла нам ця виставка Лифаря,- схожий на фейєрверк радощів” (4).

І ще одна думка - вже після другої виставки, в Монте-Карло.

“Я дізнався, що Лифар малює тоді ж, коли дізнався, що він танцює та ставить балети. У своїй гримерній в Опера де Парі, після спектакля, він охоче малював на програмках, які йому приносили для автографів. Малював він губною помадою, олівцем для гриму. Тепер перед нами справжній художник. Такий, як усі? Та ні! Його виставка в палаці Перигор в Монте-Карло тому свідчення. Лифар знаходить, насамперед, те почуття руху, про яке Бодлер відзивався навіть з ненавистю, бо воно примушувало змінювати знайдені лінії вже наміченого малюнка. Крім руху у лініях і ліній у русі ми відкриваємо у Лифарі і колориста. До нестями закоханого в декорацію колориста, який часом підіймається до чистого живопису” (5).

На жаль, сьогодні, коли пройшло майже 13 років після смерті Лифаря, ми не побачимо його живописних робіт ні в музеях, ні на виставках. У його особистому архіві, який зберігається у швейцарському місті Лозанні, знаходяться - подалі від людського ока, щоб не сказати “порошаться”, - 112 картин та два портфелі, повні різних малюнків і ескізів. От що пише про це головний архіваріус Лозанни пан Жильбер Кутаз у каталозі особистого архіву Лифаря “Життя заради танцю”, виданому 1996 року в Швейцарії: “Більшість картин Лифаря розміщено у рамки. Свої роботи він підписував, ставив дату, давав назву. Теми узяті з балетного репертуару (спектаклів, які танцював або поставив Лифар) та з рухів танцю. У збірці знаходяться також і натюрморти, зображення архітектурних пам`ятників (Опера де Парі, афінська Опера, де танцював Лифар), автопортрет, кілька портретів і навіть одна сцена бою биків. Народжені безпосередньо натхненням моменту (абстрактним, наївним, умовним) ці картини відрізняються живими фарбами, простотою та легкістю ліній” (5).