Сторінка
2

Олександр Мурашко

А доти сором’язливий хлопчик Сашко, він навіть трішки заїкався, із мамою, бабусею та вітчимом жили в містечку Борзна на Чернігівщині, де й минуло його дитинство. Навчався в духовному училищі й допомагав вітчиму в майстерні, особливо охоче, коли це стосувалося іконописних робіт. У Києві хлопця віддали в гімназію. «Навчався я погано, вабило вже тоді до занять мистецтвом, а малювальна школа дядька Миколи Івановича здавалася недосяжним раєм», — напише художник через багато років Миколі Прахову .

Вітчим забрав хлопчика з гімназії та віддав учитися до свого старшого майстра, іконописця Науменка, щоб підготував із нього «пристойного богомаза». Отоді й помітив уперше перспективного юнака Віктор Васнєцов, дозволивши йому копіювати свої образи, що вже оживали на стінах Володимирського собору. Помалу юний художник навіть захопився цією роботою. «Усе-таки це був живопис, а не столярне ремесло». Проте кортіло не копіювати, а писати своє, а головне — учитися. І не де-небудь, а в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв! Ці розбіжності й призвели до сварки з вітчимом і до того, що Сашко — а йшов йому тоді шістнадцятий рік — пішов із дому, вирішивши заробляти самостійно. І все-таки вступити вчитися. Ночував у майстернях, у соборі, а часто — на баржах, на плотах, у кущах, просто на схилах Дніпра. Разом із босяками, на «зозулиній дачі», як жартував інколи, через роки. Застудився, занедужав, сповістив батька, але той не запропонував допомоги, не провідав хворого. Коли видужав — прийшов до Адріана Вікторовича Прахова за порадою і з проханням підтримки. «Мені б трішки грошей, поживу в селі, підрихтую здоров’я, попрацюю, а восени поїду вступати». — «Скільки ж тобі треба?» — поцікавився Адріан Вікторович. — «Думаю, рублів тридцять вистачить», — сказав зніяковіло юнак. Прахов дав більше. Надалі й він, і Віктор Васнєцов, і Микола Мурашко всіляко підтримували майбутнього митця та присоромили батька, умовили його повінчатися з матір’ю Сашка і всиновити свого власного сина, такого здібного й перспективного хлопця. Навіть відгуляли пізнє весілля, на якому О.Прахов був весільним батьком і була присутня вся майстерня. Збереглася фотографія тієї пори — батько й мати Сашка Мурашка. Батько високий, широкоплечий, міц- ний чолов’яга з густою бородою, типовий тодішній майстровий чи купець. І вона — невисока, тоненька, ніжна жінка Марія Іванівна Крачковська, також відтепер Мурашко. Мабуть, від матері в сина і ліризм, і вишуканість душі, і якась особлива незахищеність. А вітчим-батько — був, подейкують, вдачею кремінь. Були такі!

Батько погодився відпустити Олександра в академію. І вже не перешкоджав йому навчатися в малювальній школі брата.

Їх часто плутають ті, хто з чужих вуст знає про художників Мурашків — дядька та племінника. Згодом, уже ставши знаменитим, Олександр Мурашко також відкриє свою художню школу-студію, яка проіснує з 1913 до 1917 року. Школа тоді була дуже відома і збирала у своїх стінах талановиту молодь. Про це — нижче. А тут декілька слів про ту, «дядькову школу», в якій навчався Олександр.

До моменту його вступу й перших уроків школа існувала вже понад десять років. Спочатку — як приватна школа М.Мурашка, а згодом — як міська, опікуном якої був Микола Іванович Терещенко. Він же на початку і фінансував її, оплачуючи працю викладачів та вносячи плату за незаможних учнів. Сувора, хоча, можливо, й трохи консервативна, академічна система навчання в школі приваблювала не лише охочих навчитися малювати, а й багатьох талановитих людей, котрі мріяли вступити в академію. Плата за навчання була невелика — шість рублів на місяць. Для «осіб успішних і небагатих» цю плату могли зменшити. Учнів із бідних сімей цілком звільняли від плати.

Для Києва, який не мав тоді жодного художнього навчального закладу, «Малювальна школа М.Мурашка» стала центром, що збирав талановиту творчу молодь. Тут улаштовувалися виставки, вечори та бали, спектаклі. Викладали, крім Мурашка, такі відомі митці, як Будкевич, Попов, Платонов, Пимоненко, Селезньов. Видатні художники Росії — Рєпін, Крамськой, Полєнов, М’ясоєдов, Ге, Чистяков — постійно підтримували малювальні класи, читали лекції, давали практичні уроки. У програму занять входили також історія мистецтв, анатомія та перспектива. Їх читали професори Київського університету. Олександр Мурашко став одним із найкращих її учнів.

Але головною його школою, без перебільшення, головним храмом його науки наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих став споруджуваний Володимирський собор. Тією самою заповітною «країною дитинства», без якої, можливо, цілком інакше склалася б його творча доля. Усі творці собору були недосяжними у своїй майстерності. До них і звертався юнак за порадами й підтримкою. Адріан Прахов, крім усього, уже сказаного вище, — професор історії мистецтв Київського університету, Васнєцов — відомий художник, якого тоді величали російським Рафаелем і Мікеланджело, Нестеров і Врубель — молоді, але визнані майстри живопису, чиї роботи навперебій прославляла та лаяла як офіційна, так і світська преса . Майбутній відомий художник, мріючи про славу, зустрічався з ними не лише на роботі, а й у домашній обстановці у Прахових. Він бачив їхні картини на художніх виставках. У дев’яності роки, під час будівництва собору, й на початку століття їх було багато в Києві. Усе це й визначало душевний лад цілеспрямованого юнака.

Готуючись до вступу в академію, влітку 1894 року Олександр жив у селі під Києвом, багато малював з натури — людей, оригінальні, як любив говорити, сільські обличчя, природу, жанрові сценки з натури, ескізи, етюди, ескізи. При всіх недоліках його ще несміливої учнівської палітри ці роботи свід- чили про неабиякий талант їхнього автора й могли служити непоганою рекомендацією майбутньому маляреві. З цим своїм творчим багажем і з листами Праховай Васнєцова вирушає він у Санкт- Петербург. Націлившись вступити не куди-небудь, а в майстерню Іллі Рєпіна, який став професором академії, колись однокурсника, а протягом усього життя приятеля дядька — Миколи Мурашка.

Проте в майстерню Рєпіна вступити не вдалося. Домашня підготовка й малювальна школа не давали достатньої основи. Поталанило. Тоді при академії було відкрито Вище художнє училище. Туди і вступив. А через два з половиною роки, успішно пройшовши загальні класи училища, як один із найкращих випускників став вільним слухачем академії.

Як згодом згадував сам Мурашко, Рєпін не відразу помітив і оцінив талант свого нового учня, земляка з міцним характером, хохла, котрий гонористо шукав свій власний шлях у мистецтві. Вчителя слухав, а малював по-своєму . «Рєпін став проходити повз мольберт, за яким я працював, ніби мене взагалі не було в майстерні», — розповідав Олександр, приїхавши в Київ на канікули. Скінчилося тим, що, розсердившись, метр відмовив землякові у праві працювати в нього. Тоді той вирішив переїхати в іншу майстерню, але вибирав — чи до М’ясоєдова, чи до Маковського. Заручився згодою обох і поїхав додому, на Київщину, на етюди. Літо працював у селі, не покладаючи рук. Восени повернувся в академію, зайшов до Рєпіна. «Показую йому свої літні роботи, а він так недбало, наче йому і діла немає до мене ніякого, каже: «Кинь там під стіл, я згодом подивлюся, коли буде час, а ти приходь до мене завтра». Приходжу знову наступного дня, а він ще не подивився . Страшно мені стало, що тепер зі мною буде? Прожене чи ні? «Дістань», — каже мені Рєпін зневажливим тоном. Я дістав. Він подивився всі етюди й відразу змінив тон. Каже: «Приходьте завтра працювати». Я був такий щасливий, як того дня, коли мене зарахували в класи Академії мистецтв. А іншому професору і ноги не показав». Учитель прагнув, і не безуспішно, прищепити своїм учням любов до людини, і простої, і високоінтелектуальної, до її внутрішнього світу, учив надавати портретові психологічної ємності і виразності. Збагнути й перенести на полотно характер портретованого.