Сторінка
4
Різновидність вишитих на рушниках композицій дерева життя- символу всього живого – створюють фантастичні казкові птахи, що оберігають його. Вишивальниці наділили ці мотиви рисами неземної краси, таємничості, глибинної премудрості. Птахи переважно розміщені обабіч центрального стовбура над кроною дерев. Їм видно все земне і відкриті небесні простори. Вони вишиті або з припіднятими крильцями, готові злетіти, або зображені в іншій, спокійній позі – їх голови повернуті вгору. В усіх композиціях птахи трактовані узагальнено, так, що важко відгадати їх реальні форми.
Серед фантастичних сюжетів у вишитих рушниках XVII ст. виділяються сіріни – птахи давніх легенд, билин, своєрідні древньослов‘янські покровителі. Виміряні людською уявою, вони по-різному зображувались на рушниках. У Чернігівському історичному музеї зберігається рушник з типовим розміщенням диво-птаха над деревом життя. Крила його високо підняті, хвіст овалоподібний, пишно розпущений, з променеподібними пір‘їнками, що уособлюють промені сонця.
Образи диво-птахів, віл-русалок збереглися у вишивках рушників північних районів Чернігівщини, Сумщини. В характері їх трактування відчутні аналогії з подібними сюжетами, поширеними в російській народній вишивці. Ці мотиви нерозривно зв‘язані з деревом життя. Фантастичні напівлюдські птахи видозмінювались, губилися в народній пам‘яті.
В орнітоморфному орнаменті в XVII ст. з‘являються зображення орлів. Вони вишивались сидячими, з напіврозпущеними крилами, у профільному зображенні або у фас, але завжди з характерно поверненою головою. Найбільше пам‘яток з вишитими геральдичними орлами XVII-XVIIІ ст. збереглося з Чернігівщини. Як стверджують дослідники, орел особливо шанувався як покровитель племені сіверян, а вже пізніше він стає геральдичною емблемою міста Чернігова.
В рушниках XVIIІ ст. в складні рослинні композиції дуже часто включені попарно або в круговому розміщенні півники, курочки, качечки. Типовим зразком є рушник, в якому птахи в круговому плані оточують дерево життя. Найчастіше птахи розміщені вверху композиції попарно, як символи радості, родинного щастя.
Складні процеси переходу від геометризованих форм найрізноманітнішого сюжетного образотворчого орнаменту до рослинного прослідковуються у вишивках початку XVIIІ ст. Типовий приклад – вишивки з буковинських районів Подністров‘я. На зміну ламаним стрічкам приходять хвилясті, у вгинах яких розміщуються чотирипелюсткові квіти, листочки. Особливо цікаві у вертикальному плані розміщені смуги, в яких позмінно вишиті червоними і синіми нитками один над одним вазонні мотиви з різними квітами. Такий принцип вертикальної подачі вазонних мотивів, антропоморфних фігур, уподібнених до дерева життя, зустрічається і в інших районах України: Бойківщини, Яворівщини та ін. Поширені трирядові композиції з мотивами дерева життя, уподібненими до зображення людських постатей у вишивках запасок Яворівщини.
Особливого розвитку зазнав рослинний орнамент у вишивках великих скатертин, запон, простирадл. Складні рослинні орнаментальні форми логічно розміщені на бордюрах, що обрамляють прямокутну і центральну частини. В міському купецькому середовищі побутували скатертини з виділенням концентричної композиції, обрамленої бордюром – прямокутною або круговою орнаментальною смугою. Так, скатерть 1710 року, на якій вишиті складні рослинні галузки, розетки-зірки, вражає багатством варіантів різного напрямку і щільності стібків червоною заполоччю, їх виділенням на білому фоні. Аналіз принципів суцільного двостороннього заповнення квіткових пелюсток, листя різними дрібними стібками, зубцями, ромбиками, квадратами дає можливість проводити порівняння з відомими рушниковими швами, характерними для Київщини, Полтавщини XVIIІ ст.
Для Чернігівщини та Київщини найхарактернішими старовинними швами є “набирування” – це шви, що шиються зліва направо дуже дрібними стібками і нагадують бісерні вишивки, орнамент чіткий, простий, завжди геометричний.
Майже по всій Україні відома техніка “вирізування”, що комбінується із “лиштвою”. Вирізування виконується білими та сірими нитками, на Поділлі – кольоровими. Ця техніка поєднувалася з іншими способами вишивання.
Українській народній вишивці притаманні також інші шви: стебнівка, верхоплут, кучері, вирізування, мережка, які раніше часто поєднувалися в одному узорі. Так лиштва із мережками або вирізування дає один з художньо найдосконаліших типів вишивки, що був особливо поширений на Полтавщині, Київщині, Поділлі.
На початку ХХ століття вищеназвані техніки дещо витісняються швом “хрестик”. Це, безумовно, менш складна техніка, узори хрестиком звичайно вишиваються дещо грубіше, ніж заволіканням або низзю. Проте окремі майстри досягають в техніці “хрестик”значних мистецьких ефектів.
Чи не найяскравішим втіленням багатого і розмаїтого мистецтва народної вишивки є біла вишивана сорочка – невід‘ємна складова частина українського народного вбрання як жіночого, так і чоловічого. Вишивана сорочка була характерною ознакою кожної місцевості, і порівняно легко відрізнити полтавську від подільської, гуцульську від поліської. Вони розрізняються орнаментом, технікою виконання та гамою барв.
Для Полтавщини характерні такі шви: хрестик, плутаний хрестик, подвійний прутик, зубчики, мережка, прутикова мережка, вирізування, лиштва, виколювання, довбанка, верхоплут, ляхівка в один і більше рядів, пухлики, ланцюжки та ін. Узори виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання – стебнівка, хрестик, шов “позад голки”.
Завантажити реферат