Сторінка
2

Церковний устрій у Запорозьких козаків

Кожен з козаків запорозького низового війська вважав за свій обов’язок у мирний час двічі побувати «у Межигірського Спаса»: запорозькі козаки робили великі грошові внески в цю обитель, постачали її коштовним начинням — чашами, хрестами, євангеліями, дарували якнайдорожчі вбрання, зводили власним коштом церкви й просторі будівлі як у самому монастирі, так і поза ним, на дачах його; зони посилали до монастиря цілі вози риби, солі, хутра, вина, відправляли братії в подарунок робочу худобу і чудових породистих коней, а багато хто з них і самі після бурхливого, сповненого всіляких військових пригод, життя закінчували свої дні у стінах цієї священної й заповітної для них обителі. Братія монастиря, «маючи велике поможеніє з Запорожжя», завжди пам’ятала благочинність запорозьких козаків і не інакше називала їх, як «титарями» й «фундаторами» Межигірської Спасо-Преображенської обителі.

Навзамін зсіх благодіянь з боку запорозьких козаків Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир постійно посилав з числа своєї братії в Запорожжя начальників для всього запорозького духовенства, настоятелів для Самарсько-Миколаївського монастиря, ієромонахів, священиків, дияконів, читців і співаків для січової і приходської церков, антиминси і святе миро для нових церков і доти неправославних християн, які поступали а лоно православної січової церкви.

Для власне січової церкви Межигірський Спасо-Преображенський монастир щороку присилав, звичайно у вересні місяці, двох ієромонахів, одного диякона й одного чи двох уставщиків.

Утримання січовому і взагалі всьому запорозькому духовенству давалося частково із військового жалування, що надсилалося щороку в Січ із російської столиці, частково від продажу церковних свічок, від зборів за перевози, від усіляких ловів, торговельних лавок, питних прибутків,— шоста бочка від вина й горілки, що привозилися на Січ, а найбільше від щедрих жертвувань, духовних заповітів і військової здобичі: у запорозьких козаків XVI, XVII і XVIII століть було у всезагальному звичаї перед смертю давати частину свого майна у церкву «на помин козацької душі»; так же само було у них у звичаї після повернення з військових походів ділити свою здобич на три частини й першу частину «від усякого меча й весла» віддавати в монастирі й церкви власного й чужого краю, як це співається в козацьких думах, що дійшли до нас:

Срібло, злото на три часті паювали:

Першу часть брали, на церкви покладали,

На святого Межигорського Спаса,

На Трехтемирівський монастир,

На святу січову Покрову давали,

Которі давнім козацьким скарбом будували,

Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,

Милосердного Бога благали,

А другу часть поміж собою паювали,

А третю часть брали,

Очеретами сідали,

Пили та гуляли.

Забезпечивши своє духовенство у матеріальному відношенні більш ніж досить, запорозький Кіш тим самим, однак, не виключав права у духовних осіб брати винагороду з мирян за звершення таїнств і вчинення різних треб, але обмежував лише одержання виплати раз назавжди встановленою нормою. За цією нормою за сорокоуст бралося 4 карбованці, за вінчання досить заможних — 1 карбованець, середньозаможних — 60 коп., малозабезпечених — 40 коп., за суботник — 50 коп., за похорони великі зі службою — 30 коп., за похорони малі без служби — 15 копійок, за поховання дітей — 5 копійок, за освячення хати — 30 копійок, за панахиду, поминальний обід, поминання у великий піст і читання акафіста — по 20 копійок, за молебен — 10 копійок, за хрещення — 5 копійок, за молитву над кухликами й за запис до метрики — по 5 копійок, за сповідь, молитву перед Різдвом, Пасхою і за освячення пасок — по 1 коп. Відступи, які дозволяло собі з цього приводу запорозьке духовенство від постанов Коша, негайно припинялися в самому корені. Богослужіння у запорозьких козаків здійснювалося щодня «неодмінно» за монашеським чином східної православної церкви; церква, принаймні січова, завжди відзначалася благоліпністю, коштовною ризницею і дуже багатим церковним начинням, ліпшого від якого, за зауваженням очевидця, у всій тодішній Росії навряд чи можна було зустріти. І справді, царські врата в церкві останньої Січі були вилиті з чистого срібла, ікони горіли золотими шатами, а лики ікон писані були кращими візантійськими художниками, священицькі ризи куті найщирішим золотом, священні книги обкладені надзвичайно масивним сріблом з коштовними каменями.

Під час богослужіння запорожці тримали себе найвищим чином статечно і благопристойно: щоб не порушувати тиші, зайшовши до церкви, вони розміщувалися відповідно до чинів, по різних місцях: прості козаки — рядами серед церкви; старшини, тобто кошовий отаман, суддя, писар, осавул і декілька поважних старих,— за особливими місцями, так званими бокунами або стасидіями, чудової різьбленої роботи, фарбованими яскраво-зеленою фарбою, що стояли з обох боків біля стіни, яка розділяла церкву на дві половини. При читанні Євангелія всі козаки приходили в рух, виструнювалися на повний зріст, бралися за ефеси шабель і виймали леза до половини з піхов, на знак готовності захищати збройно слово Боже від ворогів Христової віри; на єктеніях під час богослужіння поминалися по іменах — кошовий, суддя, писар і осавул.

При богослужінні запорожці особливо любили пишність і врочистість, для чого утримували цілий хор півчих, як старшого віку, так і молодшого.