Сторінка
5

Соціально-економічна природа інфляції

Відсутній також чіткий взаємозв’язок інфляції з курсом національної валюти, що видно з графіка (див.рис.2).[1,260]

Хоча криві динаміки двох макрофінансових індикаторів досить порівнянні, визнати їх взаємозв’язок коректним і скорельованим все ж можливо. Так, протягом 1996-1997 рр. відбулась стабілізація курсу гривні, хоча інфляція була все ще відчутною. І навпаки, у 1998-2000 рр. стався обвал курсу – майже втричі (2,9 рази) при істотно нижчій інфляції за ці роки (у цілому 1,8 рази) (див.таб.2). [8,33]

Також несумірними є індекс інфляції та динаміка облікової ставки НБУ як одного з основних показників, що характеризує вартість грошей. Як відомо, облікова ставка складається з двох елементів – рівня інфляції та реальної вартості грошей у вигляді процентної ставки за кредитами (у середньому 7-8%). Якщо виходити з того, що вартість грошей досить стабільна, то динаміка облікової ставки має безпосередньо корелювати з інфляцією. Однак, в Україні у взаємозв’язку даних двох показників ніякої закономірності не виявляється.[9,48]

Підсумовуючи, слід зазначити, що існували в Україні і багато інших факторів, які штовхали ціни вгору, що робить задачу зведення інфляції до нуля невиконаною:

· технологічна відсталість і витратна структура виробництва, а також пов’язаний з цим низький рівень продуктивності праці;

· міжгалузева незбалансованість і структурні диспропорції попередньої економіки;

· високий ступінь монополізації економіки;

· недостатній рівень розвитку інфраструктури ринку, високий ступінь бюрократизації та криміналізації економіки;

· зростання частки посередницьких послуг, збільшення кількості чисто спекулятивних трансакцій; [6,325]

Досвід розвитку української економіки свідчить, що слід виважено і з наукових позицій підійти до обмежень темпів інфляції і бюджетного дефіциту. Без комплексу активних і супроводжувальних дій вони пригнічують платоспроможність як підприємств, так і населення. При цьому потрібен особливий механізм фінансування з тим, щоб грошові ін'єкції застосовувались безпосередньо для виробництва і ні заяких умов не йшли на погашення боргів, нагромаджених підприємствами значно раніше.

3. Антиінфляційна політика держави

Відсутність досвіду у приборканні інфляції призвела до того, що вона почала загрожувати не лише розвиткові економіки, а й в окремих випадках існуванню самої державності.

Причину безуспішності боротьби з інфляцією треба шукати не так у різних малоефективних антиінфляційних моделях, як у базовому стані їх реалізації – передусім у початковому стані системи і передумовах реформ, в адекватності існуючих моделей об’єктивним передумовам та інтересам більшості громадян.

Для того, щоб антиінфляційна програма ефективно працювала, необхідно забезпечити регульованість і соціальність економіки, а це, у свою чергу, вимагає, по-перше, розвивати, а не пригнічувати мотиви до продуктивної і висококваліфікованої праці, підтримувати нововведення і легальне підприємництво; по-друге, сприяти зосередженню капіталу і кваліфікованої праці у таких галузях і підприємствах, які мають найважливіше значення і забезпечують економічну незалежність нашої держави, сприяти розвитку галузей і підприємств, які досягли високого рівня науково-технічного прогресу і вже найближчим часом зможуть збільшити осяги виробництва, вийти зі своєю продукцією на світовий ринок і забезпечити значні валютні надходження, які можуть суттєво поліпшити функціонально-територіальну структуру господарського комплексу України й модернізацію базових галузей промисловості; по-третє, забезпечити соціальну справедливість і гарантувати працівникові дохід, пропорційний якості й кількості затраченої праці; по-четверте, розвивати справжнє народовладдя, яке створює передумови для підтримання цих змін знизу та для успішної боротьби з бюрократизмом і корупцією нагорі.[11,74]

Формуючи антиінфляційну економічну програму, треба врахувати різноманітність і взаємозалежність усіх чинників, що породжують інфляцію, адже тільки тоді можна реально оцінити масштаби дії і впливу антиінфляційної програми на строки стабілізації, темпи економічного зростання та формування структури і пропорції економіки. Антиінфляційна програма повинна бути адекватною сучасному періоду, а отже, гнучкою і повинна коригуватися відповідно до тих змін, які відбуваються в економіці на певних етапах її розвитку. Всі окремі пункти антиінфляційної програми мають логічно доповнювати один одного і діяти скоординовано й синхронно.

Інфляція в Україні породжувалася технологічною відсталістю виробництва, зростанням матеріало-, праце- й енергомісткості продукції, падінням ефективності виробництва та низьким рівнем використання виробничих потужностей, а також нерівноправним становищем національних та іноземних виробників, монополізмом деяких секторів економіки, структурними диспропорціями.

Протидіяти інфляції лише засобами жорсткої монетарної політики, пов’язаної з обмеженням зростання грошової маси, кредитів, зарплати, а в кінцевому підсумку – платоспроможного попиту, не можна, бо за таких умов підприємства починають надавати перевагу скороченню обсягів виробництва, не відмовляючись при цьому від підвищення цін на свою продукцію.

Виникає замкнуте коло: спад виробництва, однією з причин якого є інфляція, у свою чергу, посилює інфляційний тиск, оскільки провокує підвищення цін і зменшує доходи бюджету. А оскільки стабілізаційні монетарні й фінансові заходи не спроможні цілком ефективно спрацювати за таких умов, це потребує зміни загального напрямку антиінфляційної політики і переходу до нового його етапу. Він має базуватись на вирівнюванні умов господарювання для всіх виробників, на конкурентному стимулюванні виробництва та інвестиційної активності, яке, використавши попередні успіхи придушення самоіндукованої інфляційної хвилі, має зробити наголос на розвитку й нарощуванні.[1,260]

Отже, основою антиінфляційної програми повинні стати пріоритетні завдання тактики і стратегії виходу України з економічної кризи, а це:

1. Радикальна аграрна реформа, яка передбачатиме передачу землі в приватну власність селянам (за чисто символічну платню) із наданням їм можливості використовувати будь-які форми ведення сільгоспвиробництва. Сільське господарство, як відомо, найбільше постраждало від інфляції, і водночас його найменше зачепили будь-які позитивні зміни. Для швидкого виходу з кризи необхідна поява малих і великих ефективних господарств, а це можливо тільки за умови вирішення основного питання аграрної реформи – приватної власності на землю.