Сторінка
8

Астральна символіка в поезії Б.-І. Антонича (децентралізовані образи світил)

Але який помістить посуд те, що в слові гине.

Ці строфи для натхнення лиш тісні й холодні маски

("Пісня про чорні лаври").

Слово — вбивця натхнення. Як тільки поет замірить­ся цей дивний дар натхнення перетворити в слово, пере­лити цю "солодку краплю божевілля", "солодку цю при­наду тайни" у строфи, як зразу ж відчує, що те слово "мов з каменю, тверде!", що будь-яке називання убиває "ко­жен квіт найменший", що прагнення "все пізнати, світ подвоїть" неминуче призводить до усвідомлення: "не мені речей схопити у клітку слова".

Ти — ведений знаттям солодким і достойним, двоїш

і троїш слово, й слово зраджує тебе удруге й утретє;

слово, наче квіт без змісту й барви сірий.

Чуже натхнення слову, як чуже усякій мірі

("Пісня про чорні лаври").

Антонич-поет визнає, що його нічна боротьба зі сло­вом, в яке він прагне влити своє натхнення, приречена на поразку, проте той другий, який живе в ньому і будить-народжує божевільний шал образного захмеління, не відступається, навпаки, вимагає посилення болісних по­шуків нових "формул екстази".

О, чи зумієш, майстре сяєв,

своє мистецтво протерпіти?

("Подвійний концерт").

Антонич-митецьжілве в зоні зустрічі дня і ночі, світла і темряви, реального і міфологічного, усвідомленого і підсвідомого, в тій "присмерковій зоні" (за Інгмаром Бер­гманом), де життя межує зі смертю, де реальний світ зустрічається з містичним і де пульсує тужливо-болісна зваба робити відчайдушний крок подолання страху смерті. Немовби готуючись до цього кроку, Антонич творить кни­гу "Велика гармонія", яка друкувалася лише на сторінках журналу "Дзвони". Поет веде молитву-діапог з Богом задля власного душевного зміцнення, морального вдосконален­ня, віднайдення внутрішньої рівноваги, гармонії. Його розкрилена архаїчна фольклорна культура в якусь мить запитально звернулася до новочасних морально-етичних вимог, неоскаржувано заявлених християнством, і виму­шена була в молитовній покірності скласти крила. Язич­ницька космологія з її магічним володарюванням над людиною, що існує "по той бік добра і зла", без поляр­ності у виборі своєї позиції, без моралі та етики, загроз­ливим полум'ям лизнула морально-етичну основу хрис­тиянської моделі буття.

І закута в неоскаржувану віру християнська душа три­вожно і радісно стрепенулася в передчутті шаленої та га­рячої спокуси "поганською любов'ю".

Антонич-християнин наче замолює свої гріхи перед "своїм", християнським Богом за розкошування в такій любій для нього, як для поета, стихії міфологічного прасвіту. Він усвідомлює, що його натхненне припадання спраглим на запліднене творчим безумством слово до язичницьких праджерел з погляду духовно етичного хри­стиянського Бога є гріховним актом ("мій перший вірш — мій перший гріх"), що перед вогняним лицем Господа його "любов була поганська" ("Advocatus diaboli. Оборотень диявола").

Антонич-поет приймає задані християнським Богом "правила гри", більше того, він щиро вірить, що чинив гріх, спокушений магічним світом предковічних міфів і символів, зваблений "зеленою євангелією" природного, безгріховного, позаісторичного, доособистісного буття. Не випадково, в пору, коли "похмурим чорним талмудистом підходить морок до вікна", поетові ввижається, як співу­чий папа з Ватикану поезії зелену буллу до нього шле: "Пане Антонич,— так пише папа,— у Ваших віршах слов'янський чорт". І хоча не він, а той другий (чи перший?) викликав безумство творчого екстазу, ширяючи уявою в безмірах міфологічних світів і у фольклорних стихіях, проте Анто­нич-християнин відповідальний за своє друге Я. Тому він молить Господа: "Прийми, прийми в свій дім мандрівця й вічного бурлаку, прийми, прийми поета бунту, розкошу й розлуки", хоч Антонич-поганин, той другий (чи перший?), кличе-заманює: "Ходи, ходи! — кричить зелена і ярка па­пуга.— Ходи, ходи — тут розкіш жде шалена та гаряча" ("Apagesatanas. Геть, дияволе").

Антонич просить Господа укласти "дружній договір між мною і тобою", бо навіть після спокути своїх гріхів він невладний над собою, над своїм другим Я, яке прино­сить йому "солодке безумство натхнення".

І хоча в його поезїях-молитвах зустрічається псевдо­монументальна пишнослівність, часом насилувана фор­мотворчість та декларативна сповідальність, проте по­етичний талант перетворює задану тему в образну систему індивідуального пережиття євангельських псалмів, гімнів, образів, сюжетів і морально-етичних за­повітів. Екстатична молитва бадьорить дух, скріплює його вірою й надією, морально зміцнює і утверджує Антонича в його прагненні жити й творити.

Вдячний за дароване йому натхнення, поет співає похвальні псалми Богу "словами-зорями, словами-пер­лами", "словами-рожами, словами-іскрами" і закликає свою душу творити могутню пісню Богові, і молить, щоб Голуб-Дух злетів на нього і крилами закрив:

натхненний зміст налий у мене, в форму вбогу,

нехай горить в очах захоплення вогонь святий

("Magnificat. Величання").

Можливо, ця ідея створити поетичну книгу молитов­них звернень до Господа і його заповідей та католицьких канонічних цінностей з'явилася в Антонича у хвилини твор­чого пригасання та ослаблення моральнихсил, бо інакше важко уявити, чому поет так старанно і нерідко із вираз­ним зусиллям творив на "задану тему".