Сторінка
4
У вірші "Черемхи" місяць децентралізується стосовно світобудови і стає частиною лемківського краєвиду:
Моя країно верховинна, коли над ними місяць лине
ні, не забуть твоїх черемх, вівсяним калачем!
Тут вимальовується творче кредо, висловлене Антоничем 1935 p.: "Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви [ .] Вірю в землю батьківську і в її поезію".
Тут децентралізація образу місяця є засобом створення національного колориту і вираження своєрідності Лемківщини. Архетип хліба — один з найголовніших першообразів народної підсвідомості, який у поезії наповнюється по-новому усвідомленим змістом і виступає в довільних конструкціях.
Місяць українці-язичники вважали ближчим, аніж сонце, звідси й численні звертання до нічного світила. Універсальна здатність місяця забирати на себе болі й страждання смертних людей стає у поезії Антонича засобом гіперболізації, через яку передаються безпросвітні бідування лемків у вірші "Забута Земля":
Село вночі свічок не світить, що жовтим без наймення квітом
боїться місяця збудити, цвіте в садах, дощем умитий (222).
Децентралізація образу місяця, який цвіте по садах "жовтим без наймення квітом", виражає збайдужіння до лемків: адже світило, з одного боку, — наближене, а з другого — непойменоване, тому до нього не можна звернутися по допомогу.
У збірці "Зелена Євангелія" децентралізація образу місяця у вірші "Перша глава Біблії" зумовлюється зіставленням біблійної легенди про першородний гріх з авторським апокрифом:
Коли із яблуні зірвала Єва місяць, Адамові сини по світі розійшлися,
у раї збунтувались буйногриві леви, Здвигаючи міста і тереми для Єви (241).
Яблуко в українській міфології вважалося атрибутом богині благополуччя, гармонії, щастя, любові — Лади. В міфосистемах індоєвропейських народів яблуко і яблуня - символ цілісності, першопочатку всіх речей. Єва як першопочаток людства асоціюється з українською Даною — великою праматір'ю-водою, що тісно пов'язана з місяцем. Суміщення часопросторових площин, на якому базується заміна яблука місяцем у контексті поезії Антонича, є переосмисленням сутності першородного гріха як приреченості людини, фактично — запереченням її гріховної природи. Обурення левів — вогнеочисної сонячної сили — спричинене відчуженням людини від світу живої природи, особливо рослинної, намаганням вивищитися над нею. За Біблією, Бог поставив перших людей володарювати над усім створеним світом, окрім небесних світил і стихій. Отже, Антоничева Єва, зірвавши з яблуні місяць, порушила усталений у світі порядок речей, через що збунтувалися леви (зооморфна персоніфікація вогнеочисної сили торжествуючого сонця). Після цього сталося розмежування добра і зла, що виявляє себе через поняття совісті. І в Біблії, і в Антоничевому апокрифі після порушення первісного порядку відбувся перехід до цивілізації. У поета тут лунають міські мотиви, які в останній збірці ("Ротації") стануть виявом десакралізації буття. Єва ототожнюється з ранковою зорею. Тому мотив зривання місяця з яблуні, побудований на зіставленні різних просторових структур, може означати і настання світанку як прозріння добра і зла. Час, коли місяць зникає з нічного неба внаслідок завершення циклу, передбачає настання нового циклу в язичників та нового шляху для християн.
У "Другій главі" "Зеленої Євангелії" у вірші "Хліб насущний" децентралізований образ сонця базується на наочному міфологічному сприйнятті картини ранку: "У землю вбите полум'яним цвяхом, / розколює надвоє сонце обрій" (257). Сонце, тільки-но з'являється над обрієм, мислиться як ремісницький витвір. Такий образ сонця ніби передбачає Бога-творця.
Основне змістове наповнення "Зеленої Євангелії" — поклоніння рослинній природі, тому тут досить часто зустрічаються децентралізовані образи світил, що ростуть на деревах: "і вітер листя розгортає, / бо хоче сонце з вільх зірвати" ("Вільхи", 270). У вірші "Весна" "на вільхах місяць розклюють зозулі" — це трансформоване уявлення про зозулю, яка пророкує людині кількість залишених років життя, і місяць як циклічне мірило часу. Зозуля відлічує роки, а місяць — дні, і цим спричинене співвідношення між ними: "місяць розклюють зозулі". Дещо відмінний децентралізований образ сонця, особливо близький до первісного наївного сприймання, зустрічаємо у вірші "Село": "Застрягло сонце між два клени".
Важливе зауваження зроблене поетом у вірші "Поворот": "Тут я у кучерявім травні між вільхами і сонцем народився": Поет повертається до сонця і землі, між якими — його творче Я, всі три величини — рівновіддалені й рівнозначні.
Децентралізований образ сонця пов'язаний також з уявленням про місце його ночівлі: "Колись давно співала неня про золотоморе, / підводне царство, де ночує сонце в білих віллах, / у зливі світла, їде віз — колеса сьомизорі" (285). Повновладдя світанку передає міфологема "Іде віз — колеса сьомизорі". Число сім символізує вичерпну міру, в даному разі — прояв найвищої сили ранкової зорі, а колесо близьке до праобразу досконалості, адже воно — один з різновидів язичницького ритуального кола. Прикметною рисою кожної Антончевої збірки є циклізація образів та сюжетів по колу, за принципом цієї універсалі'!' змикаються перша й остання збірки поета.
У "Молитві за душі топільниць" сонце й місяць децентралізуються стосовно неба і посідають місце на протилежній осі світобудови — у підводному царстві: "На дні слизький і мокрий місяць — шлюбний перстень, / і сонце тут холодне, мов загаслий камінь" (287). Настання світанку змальоване як зміщення зірок з небесного простору: "З погаслих зір срібляве порохно / обсипує дубове листя" (289). Тут трансформоване уявлення про дуб, який росте на першоземлі богів у центрі світу.
Завантажити реферат