Сторінка
7

Астральна символіка в поезії Б.-І. Антонича (децентралізовані образи світил)

"О божественна, велична Пригодо, найвища мріє юності! О, яке надлюдське щастя чути, що ти від нікого не залежиш, тільки від нас, і що також ми від нікого, від нікого не залежимо, лишень від своєї примхи! Пригодо! Будь для мене завжди найдивніша, найзмінніша, найхи-мерніша!" — таким гімном пригоді завершує свій опис чуда перетворення його, дев'ятилітнього хлопчика, в нову, очищену від страху пригодою людину.

Ліс для Антонича — це своєрідна ритуальна сцена у величному театрі природи, на якій розігруються найважливіші для людини містерії за участю всіх "героїв" україн­ської і слов'янської демонології.

"Відхід до лісу, поїздка крізь ліс, зустріч у лісі назав­жди залишиться в людській культурі сюжетом про вирі­шальне випробування людини. Ці ситуації відтворюють "відхід у ліс" — елемент обряду посвяти (ініціації), через який проходив кожний член роду, стаючи дорослим. А оскільки сам обряд зображував смерть колишньої люди­ни і воскресіння-народження людини нової, то й сам ліс ставав символом одночасово смерті і чудесного відро­дження",— справедливо наголошує літературознавець Марина Новикова на міфологічності й символічності Антоничевого лісу, завдяки чому поет зумів здійснити по­етичну реставрацію "найглибинніших надр української, загальнослов'янської і навіть індоєвропейської міфосвідомості" (с. 6).

Антонич у своїй творчості досяг вражаючих вершин модерного "окультурення" "прапервісної природи" світу лісу, його язичницької стихії і переживання людиною че­рез пригадування, відродження, відгадування цих таєм­ничих знаків, які свідчать про єдність людини і природи із споконвічних часів і до дня сьогоднішнього.

Звірята й зорі, люди і рослини —

у всіх одна праматір,

природа вічна, невичерпна і невтомна,

хоч час крилатий з вітром лине .

Це "З зелених думок одного лиса", бо ж Антонич при­знався:

Я не людина, а рослина,

а часом я мале лися.

Щоб цю пам'ять не втратити, а, навпаки, відродити, зберегти і передавати від роду до роду, необхідно здійснити цей обряд посвяти — увійти у міфоліс, пере­жити своє воскресіння-народження, очиститися від за­буття, набути "містичну єдність з світом" — первісний, язичницький дар органічного сприйняття всього сущого в світі і магічного розчинення свого Я в стародавній язич­ницькій космології. У редагованому Антоничем журналі "Дажбог" (1934, ч. 7) він писав: "Поганська Лада з пра­давніх лісів, з кичер і недей варить у глиняному дзбані черлене зілля поезії. У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличуємо оленя, гірський потік і вітальний праінстинкт природи".

Це повернення до самого себе, вірніше, в себе само­го, природного, істинного і дозволяє відкрити "формулу екстази", без якої не може здійснитися мистецький акт. Він і є якісно новим, набутим через самоочищення вос-кресінням-відродженням, ритуалом ініціації в митця, в поетичного "алхіміка".

Це своєрідна "інкарнація" його, звичайної людини, в нову, стихійно народжувану — "напів у сні" — якість само­вираження, в поета, якому Богом даровано в цю мить пе­ретворення звеличувати "найтайніше й найдивніше яви­ще: факт життя, факт існування", розкривати "таємниці "прапричини" (с. 514).

У наступних, виданих за життя поета збірках "Три перстені" (1934) і "Книга Лева" (1936) спрага образно­го "привітання життя" наростає, посилюється емоційна напруга сприйняття неосяжності самовідтворень різно­манітних явищ і форм у природі, розкрилюється його фан­тазія на весь "широкий світ, від серця ширший" і не по­містити йому в одному вірші "ні зір, ні неба, ні землі".

Антонич почуває себе впевненіше, йому доступні різні поетичні форми і розміри, хоча таїна мистецтва ще більше вабить і дивує:

Вже вмієш зорі на слова міняти,

вже висловиш вогонь душі страдальний —

наприкінці на досвід став багатший:

життя трудне, мистецтво ненавчальне

("Три строфи з записника").

Ненавчальність — це свідчення безсумнівної непов­торності кожного акту творчого "воскресіння" в поетові його двійника — медитативного Я, який щоразу, наче впер­ше, виривається з оболонки реального Я і до повного са-мовиснаження намагається "в дно дна, дно дня сягати словом, в ядро ціляти світла темне". Але це "дно дна", "дно дня" недосяжне, його глибина невимірна і пориван­ня пізнати ось цим, нічим не скутим, не регламентованим актом творчості всю глибінь образного безумства уяви і фантазії приречене на самоспалення в ім'я нового пере­живання цього солодкого і таємного настрою, коли

слова, затиснуті у горлі,

слова, гальмовані в екстазі,

б'ють, мов джерела животворні

("Дружня гутірка").

Поет щасливий і нещасний. Щасливий, бо йому да­ровано Богом проникати "в те сутнє, в дно дна срібне", переживати такий стан мистецького захмеління, коли "той самий захват серце душить", і втішатися тією миттю, коли

і сіятимуть, мов царство мідне,

ці строфи щільні і доцільні,

ці строфи — формули екстази

("Ars critica").

Нещасний, бо йому судилося п'яніти "отруйним ча­дом ночей сріблистих та гірких", до затухання власного серця вслухатися, як далекі відблиски світів

прадавнім сном дзвенять

і перешіптують із дна

загубленого в морок дня

слова старої ворожби

в ім'я землі, в ім'я вогню

("Елегія про перстень ночі"),

німіти від нестерпного очікування кличу його двійника, мальованого на полотні, який

Як я, шалені пише вірші,

і рецитує, і співа,

і, замінившися в музику,

портрет, співаючи, майне.

Тоді червона пляма крику

уста, мов іскра, перетне.

До мізку, в серце, до думок

вливає ніч, немов бальзам,

солодку краплю божевілля

("Елегія про перстень ночі").

Поет благає: "О, мені не заздріть, друзі!", бо важко, болісно дається "насущний хліб натхнення". Натхнення вимучує його до краю, бо слово видається пісним, убо­гим, сірим перед цим калейдоскопом звуків, кольорів, образів, спалахів уяви, химерної гри фантазії. І чим вище, щиріше й правдивіше підносять слова на хвилях натхнен­ня, чим гострішою — до розриву меж — стає напруга почуттів, тим безпораднішими видаються ті слова, ті стро­фи, які і мали висловити магію натхнення; "тоді стає брех­нею кожен вірш" ("Натхнення").

Слово, аби воно позбавилося сірості, німоти, необ­хідно напоїти кров'ю ("а кров — музика в флейтах жил червона грає з туги"), і все одно жодне слово не здатне вмістити всього того, що народжується на гарячій хвилі натхнення, наповнюється музикою високих сфер "і світлом дзвонить, і дзвонить чорним дзвоном ночі, аж стає на грані нічого й вічного".