Сторінка
2
1802-1807 р. Ж. проводить в основному в рідних краях, лише зрідка приїжджав в Москву для «влаштування своїх літературних справ (основним «заробітком поета були переклади) і зустрічі з московськими літераторами і друзями. На ці роки приходиться пора інтенсивної самоосвіти. Прагнучи заповнити свої пробіли і недоліки систематичних знань, отриманих у пансіоні, він багато читає, складає великий план творчих занять (див.: «Розпис у всякому роді кращих книг, з яких більшої частини повинно зробити екстракти», 1805), робить великі виписки з теоретичних праць європейських естетиків (Лагарпа, Батте, Руссо, Мармонтеля, Тарве, Ещенбурга і ін.), складає «Конспект по історії літератури і критики» (1805-1810), «Теорію поезії» (1805), у якій осмислює для себе процес світового літературного розвитку, виробляє власне представлення про природу найбільш значних жанрів, про найважливіші естетичні принципи і категоріях. Цей період відзначений напруженістю моральних шукань, що знайшли яскраве відображення в щоденникових записах 1804-1806 р. з їхнім заглибленим самоаналізом, програмою самовиховання і самовдосконалення, з пошуками стійких форм взаємин з навколишніми, планами на майбутнє життя і підведенням перших підсумків самостійного життя, що супроводжуються винятковою творчою активністю, різноманіттям жанрових пошуків. Ж. пробує свої сили в жанрі військово-патріотичного гімну («Пісня над труною слов'ян-переможців», 1806), байки (переклади з Флоріана, Лафонтена, Лессінга, Пфеффеля), описової поеми (план «Весни») і ін. Однак на перший план у його поетичній творчості висувається елегія. З першою елегією — «Сільський цвинтарь», що став початком його самостійної літературної діяльності (так вважав сам поет), зв'язаний перший успіх, визнання в читачів, широку літературну популярність. Про це свідчить перший друкований відгук на «Сільський цвинтар», що належав Карамзіну, що у своїй статті про І. Богдановича привів рядки з перекладу Ж. як приклад виразної і точної поетичної мови. Засвоєнню широкого кола прогресивних ідей, що складають літературно-естетичну основу «Сільського цвинтаря» (особливо найважливішої для нього ідеї позастанової цінності особистості), сприяло як заглиблене знайомство Ж. з добутками європейських просвітителів і близьких ним англійських сентименталістів, так і його тісне спілкування з вождями російського сентименталізму (травень 1803 , Ж. провів у Снірлове під Москвою в Карамзіна, а 1 нач. 1802 р. особисто познайомився з І.І.Дмитрієв). Багатомірність художнього бачення світу, зрима відчутність поетичних образів, багатство звукової гармонії вірша, вишуканість його мелодійного малюнка, багатство ритміки — ці особливості поетичного дарування Ж., що вперше проявилися в «Сільському цвинтарі», одержують подальший розвиток в оригінальній елегії «Вечір» (1806), з набагато більшою волею і повнотою яка відобразила особистість автора, його внутрішній світ, особливості світовідчування і особливого психічного складу. У поетичній топографії «Вечори» легко угадуються околиці Біліїва і Мишинського, в елегійних наріканнях і роздумах автора знаходять висвітлення реальні події його життя, пережиті ним іспити і втрати. Художні відкриття Ж., що визначили новаторські риси його елегій, зв'язані з твердженням біографізму як особливого методу ліричної поезії, з підвищенням ролі особистого початку в ній. Це, однак, не означало прямого відображення в поезії Ж. конкретних обставин його життя і побутових рис особистості, але сприйняття навколишнього світу в глибоко особистому плані, у співзвучності переданих поетом настроїв і почуттів умонастрою молодого покоління «Вечір» позначив перехід поета на позиції романтизму, давши перший закінчений зразок елегії нового типу. Поступово елегія одержує в Ж. і більш виразні ознаки жанру національно-росіянина, а текст насичується гострим соціальним (і навіть політичним) змістом. Подібною тенденцією відзначена оригінальна елегія Ж. «На смерть фельдмаршала графа Каменського» (1809), що розвиває ідею невідворотності долі, неминучості відплати за вчинене (приводом до написання вірша послужило убивство Каменського, відомого своєю жорстокістю до кріпаків і збезчестивши себе в Прутському поході 1807 р.). Надалі Ж. прибігає до цієї жанрової форми в поворотні моменти своєї творчої еволюції, означаючи елегією важливі події свого внутрішнього життя («Слов'янка», 1815; «Колір завіту», 1819; «Море», 1822; «Я музу юну бувало .», 1824).
Особливим етапом творчої діяльності Ж. стала участь його в журналі «Вісник Європи». Заснований Н. М. Карамзіним у 1801 р., він протягом першого десятиліття XIX ст. був кращим російським журналом; наприкінці 1807 р. «Вісник Європи» перейшов у руки Ж., видавнича діяльність якого сприяла проникненню на сторінки журналу добутків у «новітньому» (романтичному) дусі. У 1808 — середині 1809 р. Ж. видавав його один, із середини 1809 по кінець 1810 р.— разом з М.Т. Каченовським, з 1811 р. журнал цілком перейшов до Каченовського, а Ж. обмежився сугубо авторською роботою в ньому. Ці роки (1808-1810) Ж. живе переважно в Москві, лише на літній час їдучи в рідні місця Орловської і Тульської губернії, (Мишинське, Біліїв, Муратово). Роки ці характеризуються надзвичайною творчою активністю в області критики («Лист із повіту до видавця», 1808; «Письменник у суспільстві», «Про нову книгу», «Училище бідних г-жи Ле Пренс де Бомон»). У статтях докладно улаштовується програма журналу, розуміння видавцем не тільки сугубо літературних, естетичних задач, але і підкреслюється суспільне, цивільне і соціально-історичне призначення журналу, необхідність йти «урівень» з європейською освітою. У журналі поет виступає з циклом критичних етюдів, що також мають широке програмне значення («Про байку і байки Крилова», «Критичний розбір Кантемирових сатир з попереднім міркуванням про сатира взагалі», 1810, і ін.). У плані власне художньому ці роки характеризуються перевагою інтересу до перекладу і навіть перекладу прозаїчному (з Енгеля, Гарве, Сульцера, Жанлис, Шатобріана і т.д.). Розквіт лірики, що несе в собі потенціал романтичного світосприймання, був зв'язаний з пережитим Ж. глибоким почуттям до М.А.Протасової. Відмовивши від видання журналу, Ж. у 1811 — першій половині 1812 р. майже безвиїзно живе в Муратові (маєтку Протасових) і Чорні (маєтку його друга, згодом арзамасца А.А.Плещеєва) Орловської губ. Спроби поета домогтися згоди матері Маші Протасової на шлюб з її дочкою були безуспішними, принесли люблячим важкі розчарування, офарбивши в трагічні тони й інтимну лірику поета. Заміжжя Маші (1817), а потім і її рання смерть (1823) стали фіналом особистої драми поета.
Завантажити реферат