Сторінка
1
ЖУКОВСЬКИЙ, Василь Андрійович (29.1(9.11). 1783, с. Мишинське Білівського угіддя Тульської губ.— 12(24).IV.1852, Баден-Баден, Німеччина; похований в Петербурзі в Олександро-Невській лаврі] — поет, перекладач. Батько — Панас Іванович Бунін, поміщик Тульської губ., власник с. Мишинське, мати — Сальха, туркеня по походженню, узята в полон росіянами при штурмі Бендер у серпні 1770 р. Відповідно до сімейних переказів, була привезена в Мишинське і подарована Буніну одним з його кріпаків, учасником російсько-турецької війни. По іншим даним, Сальха була узята в полон майором К. Муфелем, що віддав її «на виховання» А.І.Буніну. Одержавши при водохрещенні ім'я Єлизавети Дементіївни Турчанінової, вона майже безвиїзно жила в Мишинському спочатку як нянька при молодших дітях Бунін, а потім — домоправительки (економки). Народжений нею в 1783 р. син був за бажанням А.І. Буніна усиновлений Андрієм Григоровичем Жуковським (який жив «на хлібах» у Буніних). Це дозволило Ж. уникнути долі незаконнонародженого, але для одержання дворянства треба було зарахування малолітнього Ж. на фіктивну військову службу (в Астраханський гусарський полк). Згідно даних «формулярного списку» поета, у 1789 р. він отримав прапорщика, що надавало право на дворянство. У цьому ж році А.І.Бунін звернувся в Тульські депутатські дворянські збори з проханням про «внесення роду Василя Андрійовича Жуковського» у відповідний розділ дворянської родовідної книги Тульської губ. Клопотання А.І.Буніна було задоволено, подальша «військова» служба втратила зміст, і в листопаді 1789 р. Ж. був звільнений «по проханню своєму від служби».
Початкове навчання Ж. одержав у колі родини Буніна, де ріс на правах вихованця. У збереженій програмі Автобіографічних записок (1806) Ж. згадує про свого «першого вчителя», німця-гувернера Якима Івановича, що за неуцтво і жорстоке звертання з юним вихованцем був вигнаний з будинку Буніна. При переїзді сімейства на зимовий час у Тулу Ж. навчався в приватному пансіоні X.Ф.Роді (1790), після закриття якого хлопчика відправили в Головне народне училище (1792). Виключений з училища директором Ф.Г.Покровським «за нездатність», Ж. продовжував навчання в тульському будинку В.А Юшкової (зведеної сестри і хресної матері майбутнього поета) разом з її дочками і племінницями. У будинку Юшкових, в атмосфері широких культурних інтересів цієї родини, що займала видне місце в утвореному тульському суспільстві, Ж. уперше прилучився до літературної творчості. Для постановки на домашній сцені ним у 1794-1795 р. були складені трагедія «Камілл, чи Звільнення Рима» і написана по мотивах роману Сен-Пьера п'єса «Павло і Віргінія». Добутки ці, учнівські наслідування п'єсам в античному і сентиментально-мелодраматичному роді, що наводнював тоді репертуар столичних і провінційних театрів, не збереглися і відомі лише в переказах А. П. Зонтаг (родички і подруги дитячих років поета).
Після смерті А.І.Буніна в березні 1791 р. турботи про підростаючий Ж. узяла на себе М.Г.Буніна, що розділила їх з рідною матір'ю поета. Однак поступове усвідомлення матеріальної залежності від Буніних і нестійкості свого положення в їхній родині стало для Ж. джерелом глибоких внутрішніх переживань, що відбилися в його ліриці («До А.І.Тургенєва», 1808, і ін.), у ранніх щоденникових записах (26 р. 1805 р.). Восени 1795 р. близькі Ж. почали нову спробу улаштувати його на військову службу, доручивши майору Д.Г.Постникову влаштувати хлопчика в Нарвський піхотний полк. З цим (нездійсненим) проектом зв'язана перша поїздка в Петербург і Стокгольм, про яку він згадує в програмі своїх автобіографічних записок. Подробиці поїздки містять дитячі листи Ж. до Єлизавети Дементіївни (грудень 1795 — лютий 1796 р.), а також записка Д.Г.Постникова до Єлизавети Дементіївни (20 грудня 1795 р.). Питання про подальшу долю юного Ж. було вирішено остаточно в 1797 р., коли він був визначений у Шляхетний пансіон при Московському університеті. Перебування в пансіоні (1797-1800) —найважливіший період творчого формування майбутнього поета, що знаходить тут близьке йому за духом дружнє середовище («тургенівський кружок» — ядро майбутнього Дружнього літературного суспільства), досвідчених, шановних наставників (А.А.Прокоповича-Антонського, І.П.Тургенєва, М. Баккаревича й ін.), під керівництвом яких Ж успішно освоює навчальну програму (поряд з навчанням основам первісних знань які включають курс «вищих наук» — російську і всесвітню історію, стародавності, право природне, у викладанні яких позначався вплив ідей російського і європейського просвітительства), ретельно вивчає мови, проходить ґрунтовну літературну підготовку (як особливі предмети в пансіоні викладалися «словесність» і «твори», заохочувалися спроби самостійної творчості, для керівництва якими були організовано «Збори вихованців університетського Шляхетного пансіону». Ж. став одним з активних учасників цього суспільства й альманаху, що випускається ним, «Ранкова зоря»). Велика увага приділялася характерно-естетичному утворенню вихованців: ідеали морального самовдосконалення і діяльної філантропії, культ особистих і цивільних чеснот знаходили відзвук у душі майбутнього поета, стимулювали потребу до літературної творчості. Перший друкований добуток Ж.— ліричний вірш «Травневий ранок» (1797) — сполучить традиційні образи похвальної оди «із сентиментально-меланхолійними» мотивами в дусі поезії І.Дмитрієва, якого Ж. називав згодом своїм першим вчителем у поезії.
Написані за роки навчання в пансіоні твору Ж. носять багато в чому учнівський, несамостійний характер, хоча і свідчать про смак і дарування юного поета, що наслідує «корифеям» російського класицизму — Ломоносову, Державіну і Хераскову. По більшій частині це урочисті оди «на випадок» або речі, призначені для щорічних пансіонних актів і виступів у «Зборах вихованців .» («Могутність, слава і благоденство Росії», 1799; слово «Про початок суспільства, поширенні і про обов'язки кожної людини щодо суспільства», 1799, «Світ», 1800). або вірші і прозаїчні уривки на задані наставникам теми морально-етичного і патріотичного характеру («Благоденство Росії, створене великим її самодержцем Павлом Першим», 1797; «Чеснота» («Під зоряним дахом тихо ночі»), 1798; «Чеснота» («Від світла світел промінь народився»), 1798; «До Надії», 1800, і ін.). Ж. сприймає і нові літературно-естетичні віяння, зв'язані із сентименталізмом і перед романтизмом карамзінистської користі, випробує вплив поезії росіянина оссіанізма. Зразки добутків подібного роду були рясно представлені на сторінках «Приємного і корисного часу», «Іппокрени» і ін. сучасних російських журналів, що служили вихованцям настільними книгами. У пансіоні були закладені перші основи просвітительських поглядів Ж., що стали фундаментом його філософсько-естетичної концепції в зрілому віці. Одним із кращих учнів Ж. закінчує пансіон зі срібною медаллю в грудні 1800 р. На поч. 1801 р. Ж. разом з А. Тургенєв, А.Ф.Воейковим, А. Ф. Мерзляковим, С. Родзянко і ін. організує «Дружнє літературне суспільство», що проіснувало менше року (січн.— лист. 1801 р.), але яке зіграло помітну роль у твердженні нових (романтичних) принципів у російській літературі. Участь Ж. у діяльності «Суспільства .» було значним. Відомі його твори, вимовлені на засіданнях «Суспільства .»: «Про дружбу», «Про пристрасті», «Про щастя» — програмні виступи, що характеризують морально-етичний кодекс його учасників, що бачили свою мету в служінні «істині і чесноти» за допомогою «красного письменства», в ознайомленні російських читачів з досягненнями новітньої європейської літератури. Ці установки допомагають усвідомити, чому в 1801 р. у творчості Ж. переважають переклади, головним чином, з Коцебу, що відбиває захоплення ним у «Дружному літературному суспільстві» («Хлопчик біля струмка», 1801; «Корольова Ільдегерда», 1801; п'єса «Помилковий сором» і ін.). До 1801 р. відноситься і 1-я (згодом цілком перероблена) редакція «Сільського цвинтаря» (з Т. Грея). Особисте знайомство з Дмитрієвим, а потім і з Карамзіним закріплює зв'язки починаючого літератора із сентименталізмом і сприяє поступовому відходу від жанрів класицизму й остаточному твердженню в його поезії нових естетичних принципів. У цьому ж році Ж. надходить на службу «городовим секретарем» у московську Головну соляну контору, що згодом назве «дурною». Байдужість Ж. до своєї чиновницької «посади», а ще в більшому ступені — зайнятість літературою викликали «невдоволення» його начальника. Це привело Ж. до конфлікту, що закінчився -арештом поета, що надовго відвернули його від подальших спроб визначитися на службу. Відразу після звільнення з-під арешту Ж. подає у відставку і їде в Мишинске з наміром цілком віддати себе літературної діяльності.
Завантажити реферат