Сторінка
2

Джек Лондон

Найбільшою слабістю Чані були жінки. Коли друзям случалося дорікнути професора в гріхах проти моралі, він, указуючи на свій гороскоп, викликував: «На жаль! Так уже мені на роді написане». Його нічого не коштувало розсердити, і нелегко було мати з ним справа: йому неодмінно хотілося бути вождем, наставником, керівником рішуче в усьому. Велику частину життя він був бідний, грошима не дорожив. Якщо учням було чимось платити, він давав уроки безкоштовно і постійно роздавав то деяке, що мав.

За свідченням студентів, його лекції завжди слухалися з неослабною увагою: йому було про що сказати, і він знав, як це сказати. Іронізувати він умів як ніхто. А якщо не вміли, вони недовго залишалися його друзями. У місті Портленде, штат Орегон, його щотижневі лекції користалися популярністю. На дошці перед слухачами був зображений гороскоп у метр величиною. Перед ним із вказівкою в руці стояв Чані, пропонуючи аудиторії пояснити значення різних сполучень зірок. Після півторагодинної лекції він із властивим йому соковитим ірландським гумором розважав учнів забавними історіями.

У 1909 році один з його послідовників, Джо Траунсон з Гельдзбурга, пізніше побратим Джека Лондона по соціалістичній партії, писав: «Мені особливо подобалося, коли в ході бесіди він, бувало, викликував: А-а це наводить мене на думку І приймався раз-

підняла убита горем Эліза. Що стосується Чарміан Лондон (якої Джек у 1911 році заповідав весь свій стан), «вона в той же день згадала в розмові з мною, що якщо Джек Лондон умре,— а зараз це представляється дуже ймовірним,— його смерть не повинна бути приписана нічому, крім уремічного отруєння. Я заперечив. Приписати кончину її чоловіка тільки цьому буде важко: будь-яка ранкова розмова по телефоні могли ненавмисно почути. Та й аптекар міг розповісти кому-небудь про те, що приготував протиотруту; таким чином, причину смерті все рівно будуть шукати в отруєнні морфієм».

Біля семи годин вечора Джек умер. На інший день його тіло перевезли в Окленд, де Флора, Бессі й обидві дочки улаштували йому панахиду. Увесь світ оплакував його смерть. У європейській пресі цій події приділялося більше уваги, чим смерті австрійського імператора Франца Йосипа, що померло напередодні. Учинок дружини Лютера Бербанка найкраще малює скорбота американців: у її будинку веселилася компанія молоді, що зібралася в університетське містечко. Розгорнувши газету, Бербанк крикнула їм: «Перестаньте сміятися! Джек Лондон умер!»

Эдвин Маркгэм назвав його колись часткою юності, відваги і героїзму на землі. З його відходом ще один світоч світу згас.

Уночі його кремировали, а порох привезли назад на Ранчо Краси. Всього два тижні назад, проїжджаючи з Элізою по величному пагорбі, Джек зупинив свого коня:

— Эліза, коли я вмру, зарий мій попіл на цьому пагорбі.

Эліза вирила яму на самій вершині пагорба, захищеного від жаркого сонця суничними деревами, опустила туди урну з порохом Джека і залила могилу цементом. Зверху вона помістила величезний червоний камінь. Джек називав його: «Камінь, який відкинули будівельники».