Сторінка
1

Михайло Лермонтов, життя і творчий шлях (1814-1841)

ЛЕРМОНТОВ Михайли Юрійович (1814-1841)

Михайло Юрійович Лермонтов народився 15 жовтня 1814 р. у Москві в родині капітана у відставці. Рано залишився без батьків. .Виховувався бабусею Є. О. Арсеньєвою, яка дала йому різнобічну освіту. Дитинство Лермонтова прой­шло у її маєтку — с. Тархани (Пензенська обл.), де майбутній поет спостерігав картини селянського побуту, й сільської природи, прислуховувався до народної пісні, переказів про Степана Разіна, Ємельяна Пугачова. Глибокий слід у пам'яті Лермонтова залишили поїздки з рідними на Кавказ (1818, 1820, 1825). У 1828-1830 pp. навчався в Московському університетському благородному пансіоні; по­чав писати вірші, створив перші поеми («Черкеси», «Кавказький бранець»). Ве­лике значення для формування світогляду Лермонтова мали роки перебування в Московському університеті (1830-1832) одночасно з Бєлінським, Герценом, Огарьовим, які вже тоді мали вплив на загальний ідейний рівень студентства. У цей час поет написав ліричні вірші, поеми, драми, що виразили ненависть до деспо­тичної влади і кріпосницького права. Після зіткнення з реакційною професурою Лермонтов покинув університет, переїхав до Петербурга і вступив до школи гвар­дійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, у якій провів «два страш­них роки», заповнені військовою муштрою. Уривками, потайки Лермонтов пра­цював туї над романом «Вадимо 1834 р. він закінчив школу і став офіцером лейб-гвардії Гусарського полку, що стояв у Царському Селі, але багато! часу про­водив у Петербурзі. У цей час він пише драму «Маскарад» (1835). Крутий пере­лом у творчості й долі поета стався. 1837 р. Вірш «Смерть поета» — гнівний від­гук на загибель Пушкіна — засуджував не .тільки вбивцю, ай двірцеву знать — винуватицю трагедії, що сталася. Цей твір у списках розійшовся по всій Росії. Лермонтов був заарештований, а згодом переведений до Нижньогородського драгун­ського полку, що знаходився у Грузії. Під час заслання він зустрічався з опаль­ними декабристами; познайомився з грузинською інтелігенцією, цікавився фоль­клором гірських народів, їх побутом і мовою. Кавказькі теми посіли чільне міцне місце у творчості Лермонтова — письменника і художника. 1838 р. після клопо­тань Арсеньєвої й Жуковського Лермонтова було переведено до Гродненського гусарського полку, що стояв під Новгородом. Через півроку йому дозволили повернутися у лейб-гвардії Гусарський полк. Вірші Лермонтова стали регулярно з'яв­лятися у пресі. Великий успіх мала історична поема «Пісня про царя Івана Васи­льовича .». Лермонтов зблизився з редакцією часопису «Отечественные записки», познайомився з Бєлінським. У лютому 1840 р. за дуель з Ернестом де Варантом, сином французького посла, Лермонтова було віддано до військового суду й зго­дом вислано на Кавказ до діючої армії. Як учасника тяжкого бою при р. Валерік у Чечні, його двічі представляли до нагород, але цар, не бажаючи полегшити участь поета, відхилив ці подання. У лютому 1841 р. Лермонтову дозволили коротку відпустку у столицю для побачення з Арсеньєвою, але невдовзі, сповнений похмурих перед­чуттів, він мусив знову вирушити до полку. В останні місяці життя поет створив свої найкращі вірші — «Батьківщина», «Бескид», «Суперечка», «Листок», «Ні, не тебе так палко я люблю .». Останній твір Лермонтова — «Пророк».

Повертаючись до полку, він затримався для лікування в П'ятигорську. Таємні, недоброзичливці, що добре знали про ставлення до Лермонтова у двірських ко­лах, сприяли виникненню сварки між ним та офіцером Мартиновим і не запобіг­ли дуелі, яка закінчилася вбивством поета. Сталося це 15 липня 1841 р.

Лермонтов був похований на міському кладовищі у П'ятигорську. Згодом труну з його тілом перевезли в с. Тархани й поховали в сімейному склепі Арсеньєвих.

Лермонтов виступив у російській літературі як спадкоємець і продовжувач Пушкіна в епоху, коли дворянська революційність (після розгрому декабристського руху в 1825 р.) шукала нових шляхів розвитку. Уже юнацька поезія Лермонтова була перейнята пристрасною мрією про свободу, містила заклик до дії. Послаблення суспільного руху забарвило його творчість у песимістичні тони, але тоді ж почав складатися і гострокритичний погляд поета на сучасність; уже в ранніх віршах помітна туга за ідеалом. Розвиваючи деякі художні принципи Пушкіна, Лермонтов виразив новий етап у розвиткові російської суспільної свідомості, і це ви­значило глибоку своєрідність його поезії, про яку Бєлінський писав: «Нигде нет пушкинского разгула на пиру жизни; но везде вопросьі, которьіе мрачат душу, леденят сердце . Да, очевидно, что Лєрмонтов позт совсем другой зпохи й что его поззия — совсем новое звено в цепи исторического развития нашего общества». Творчість Лермонтова надихали традиції романтичної лірики декабристів, йому була близька бунтівлива поезія Дж. Байрона. Особливості романтичного мистец­тва відповідали індивідуальному складу Лермонтова - поета, допомогли йому вира­зити волелюбні й бунтівливі ідеали, утвердити ідею свободи особистості. Лермонтовський романтизм далекий від усякої споглядальності, сповнений трагічно загостреного почуття, напруженої думки; при цьому він включає елементи реалістичного бачення світу, які поступово ставали домінуючими. Із II половини 30-х років творчість поета стає різноманітнішою за змістом, багатшою жанрово та стилістично.

У творчості Лермонтова тісно переплелися громадянські, філософські й суб'єктивні, глибоко особисті мотиви. Він уніс у російську поезію «залізний вірш», відзначе­ний нечуваною досі енергією вираження думок.

Творчість поета поділяють на три періоди: ранній (1828-1832), перехідний (1833-1836) і зрілий (1837-1841).

Наприкінці першого періоду М. Лермонтов переоцінює багато цінностей, у тому числі й щастя, яке стає для нього майже синонімом заспокоєності, відмежовано­сті від нещасть і страждань, що переповнюють життя. Тож не випадково 1832 р. стає роком написання вірша «Вітрило», який став не лише підсумком ранньої лірики поета, а й класикою російської поезії. За символіко-пейзажними картинами й образом вітрила у вірші вимальовується цілісна художня концепція людини і світу. Уся художня структура твору пронизана зіткненням і єдністю протилежностей. Це властиво й центральному загально-символічному образу вітрила. З одного боку, він є відображенням авторського «я», його пошуків свого місця й призначення в океані буття; з другого — він уособлює людський дух, що безкінечно розвивається, його вічну незаспокоєність і незадоволеність теперішнім, поривання в майбутнє. Суперечлива єдність в образі вітрила двох планів втілюється і в поділі кожної строфи на дві рівні частини, де в перших двох рядках мальовничо-зображальни­ми засобами відтворюється «епічний» образ вітрила і навколишнього світу, а в наступних двох рядках кожної строфи — експресивно-виразний, власне «лірич­ний» коментар до цих картин. Суто романтичний характер мають більшість останніх лермонтовських балад, серед яких «Три пальми» (1839). Три пальми, що росли в далекій аравійські пустелі й давали притулок холодному струмку, мріють бути корисними і нарікають Богові на свою нікчемність. Але коли здійснилася їхня мрія, й до оази підійшов караван, під сокирою « .пали без жизни питомцы столетий». Переночувавши, караван продовжив свій шлях, залишивши позаду себе лише «пепел седой й холодньїй».