Сторінка
3

Михайло Лермонтов, життя і творчий шлях (1814-1841)

Вірш відзначається глибоким філософським змістом. Він надзвичайно емоцій­ний, пройнятий гарячим почуттям любові до людей, природи й світу. Це один із шедеврів Лермонтова.

«ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ»

Роман складається з п'яти частин — повістей, кожна із яких має свою назву, свій сюжет і жанрово відрізняється одна від одної. Але головний герой об'єднує всі ці повісті в ціле, в єдиний роман.

Історію розчарованої печорінської душі викладено у сповідальних записках героя з усією безпощадністю самоаналізу; Печорін безстрашно говорить і про свої ідеа­лістичні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості. Проте цього мало для створення об'ємного образу; Лермонтов уводить у розповідь інших оповідачів, не «печорінського» типу — Максима Максимича, мандрів­ного офіцера, Віри, княжни Мері, Грушницького, доктора Вернера. Усі описи зовнішності героя теж спрямовані на відображення душі (через обличчя, очі, фігуру та деталі одягу). Лермонтов ставиться до свого героя не іронічно; проте сам тип печорінської особистості, що виник у певний час і у певних обставинах, — іронічний. І Так задається дистанція між автором і героєм; Печорін зовсім не alter ego Лермонтова.

Характер Печоріна заданий із самого початку і залишається незмінним; духовно він не зростає, але від епізоду до епізоду читач дедалі глибше занурюється у психологію героя, чий внутрішній склад ніби не має дна, принципово невичерпний. У цьому і полягає історія печорінської душі, її загадковість, химерність і привабливість. Дорівнюючи самій собі, душа не піддається вимірюванню, не знає меж самозаглиблення й не має перспектив розвитку. Тому Печорін постійно відчуває «нудьгу», незадо­воленість, відчуває над собою владу долі, що ставить межі його душевній діяль­ності, веде його від катастрофи до катастрофи, які загрожують як самому герою («Тамань»), так і іншим персонажам («Бела», «Княжна Мері»). Печорін сам собі здається демонічною істотою, злим знаряддям неземної волі, жертвою прокляття.

Відчуваючи життя як банальність, Печорін щоразу все ж сподівається, що нова любовна пригода освіжить його почуття й збагатить його розум. Але скептичний розум Печоріна знищує безпосередність почуття, влада над жінкою виявляється для нього важливішою, ніж щирість почуттів. Кохання перетворюється на гру, якою керує розум, на гру долями жінок, які повинні жертвувати собою, відчувати «відданість і страх», і тим тішити «нашу гордість». Герой теж готовий жерт­вувати собою заради жінок, але відмовляється жертвувати своєю свободою зара­ди чужого щастя. Через це він не здатний і на щиру дружбу. Для Вернера Печорін лише приятель, який зберігає дистанцію у стосунках. Свою сторонність він дає відчути й Максиму Максимичу, уникаючи дружніх обіймів. Так Печорін ми­мовільно, несвідомо стає егоїстом.

Хто винен у тому, що Печорін перетворився на «розумну непотрібність», на зайву людину? Сам герой відповідає на це запитання так: «Во мне душа испорчена светом», тобто світським суспільством, у якому він жив і піти від якого не зміг. «Моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой й светом; лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там й умерли». Автор постійно підводить нас до думки: Печорін не навчився визначати для себе високу, шляхетну мету. А це робить його в житті «зайвою» людиною. У 20-ті роки XIX ст. із дворянського суспільства вийшли декабристи. А Печорін — людина 40-х pp., типовий герой свого часу.

Роман «Герой нашого часу» є торжеством лермонтовського реалізму. Він наси­чений глибоким суспільним і психологічним змістом. Художнім відкриттям неми­нущого значення став образ головного героя роману — Григорія Олександровича Печоріна, якого показано на широкому тлі життя російського суспільства. Лермонтов оголює у своєму героєві трагічні суперечності між глибиною його натури та безплідністю дій. Ідейно-творча зрілість письменника позначилася й у худож­ньому новаторстві роману, у досконалості його композиції, у тонкому, психоло­гічно вмотивованому розкритті характерів і душевному житті персонажів, у не­зрівнянній за своєю точністю й чистотою мові, якою захоплювалися М. В. Гоголь, Л. М. Толстой і А. П. Чехов.

За тематикою романи умовно поділяються на історичні, фантастичні, пригодницькі тощо.

Психологічний роман особливо поширився в XIX ст., коли найважливішого значення набула проблема особистості. Людина і доля, мета і сенс людського . життя, аналіз, «діалектика душі» людини — усе це опинилося у центрі уваги авторів психологічних романів. В умовах російського життя усвідомлення особистістю своєї людської гідності, свого права на самопізнання і самовира­ження набувало значення не лише суто літературного, а й політичного.