Сторінка
2
Ліна Костенко
Пастораль ХХ сторіччя
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків.
Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату.
І ніяка в житті Аріадна
Вже не виведе з горя
Отих матерів.
А Степам
Будуть груди пекти
Ті залишені в полі гранати,
Те покиддю війни
На грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті
Сільські аргонавти
Голуб’ята, анциболи,
Хоч не роди!
Їх рвонуло навідліч
І бризнуло кров’ю
В багаття
І несли їх діди
Яким не хотілося жить
Під горою стояла вагітна,
Як поле, мати.
І кричала та мати:
- Хоч личко, його покажіть!
Вечір був. І цвіли
Під вікнами мальви.
Попід руки держала
Отих матерів рідня.
А одна розродилась,
І стала ушосте – мати
А один був живий
Він умер наступного дня.
Поруч з Самуляками жила сім’я Палічука Василя (1909 р.н.) 4 березня 1940 р. він був заарештований. Звинувачений у членстві в ОУН. Станіславським обласним судом 4 березня 1940 року він був засуджений до смертної кари з конфіскацією майна, але розстріл було замінено на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження у правах 13 квітня 1940 р. молоду вагітну дружину Палійчука Параску разом з іншими сім’ями репресованих селян з Корнича, Залуча, Воскересінців вивезли в товарних вагонах в Казахстан. Там вона втратила немовля і здоров’я.[7]
В хаті залишилися мама Василя та зведений брат Цапурак Михайло. 1926 р.н. В 1944 р. Михайло пішов на фронт. Поки він воював, хвору матір забрала до себе одружена дочка. Хата стояла пусткою. В ній один час жити цигани, яких влада намагалася призвичаїти до осілого життя, але вони покочували далі.
І хоч місцева влада знала, що Цапурак – червоноармієць, однак оголосили обійстя “безхозним”, і коли відбувалося переселення сімей в південні степові області України, хату і підсобні будівлі розібрали і вивезли, нібито, для переселенці (відомо, що тим людям будівельних матеріалів ніхто не давав, жили вони спочатку в землянках, а потім самотужки зводили саманні будинки). Михайло повернувся до пустки, змушений був одружитися. Доля його не склалася, він виїхав з села.
Сусід Палічуків Бирчак Микола на фронті не був по стану здоров’я.
Сусідами Самуляків були Волощуки.
Волощук Іван(додаток 1) виріс у працьовитій сім’ї:
Всі Волощуки мали олійниці, тому їх в селі називали Олійниками. В сім’ї було 2 сини і 2 дочки: Параска, Василь, Михайло і Марія. Батько – Іван Воло щук, був членом ОУН, активним учасником сільського громадського життя. Такими ж виховувалися діти. З початку війни з фашистською Німеччиною Іван брав активну участь у сільському самоврядуванні, був одним з організаторів і керівників загону Української Народної Самооборони в селі, який згодом був реорганізований у відділ УПА. Коли в березні 1943 року фашистські війська відступали під натиском Червоної Армії, військова частина мадярів заблукала і зайшла не на Ксьонзьку вулицю, яка вела до Пруту, а Багацьку, таким чином опинившись в тупику. За парканами засіли Волощук з синами та ще кількома повстанцями. Тих угорських солдат, які пробували городами добратися до Пруту, вони роззброїли і передали цю зброю повстанцям. В ці дні на Коломищині було роззброєно 3 угорські роти.[8] В роки боротьби зі сталінським режимом Волощук тех. Перейшов до боївок УПА. Але він був хворий – дуже кашляв, тому міг виказати місце перебування повстанців у краївці. Повернутися до мирного життя він не міг – МДБ уже переслідувало його сім’ю. Жінка з дітьми переховувалися в гірських селах, майно врятували і заховали в себе сусіди. Провід дозволив Волощуку здатися в органи влади. Він був помилуваний, але згодом свої ж люди відвернулися від нього, вважаючи зрадником.[9]
Через хату, від Самуляків на правому боці вулиці, жила сім’я Мельничука Івана (йому казали Іван Федорів) У нього було 2 сини – Петро і Михайло і 2 дочки Анна і Параска. Що утримати поневолених у покорі, завойовники керувалися правилом “Поділяй і володарюй”. Засліплені пропагандою і демагогічними лозунгами, опинялися наші односельці на протилежних берегах страшної прірви. Часто брат ішов на брата, батько – на сина. Так сталося і в сім’ї Мельничуків. Михайло в кінці тридцятих став комсомольцем, коли прийшли “перші совіти”, в 1939-40 рр., активно створював колгосп. 22 червня 1941 р. в селі сталася трагедія – “іменем українського народу” були вбиті комсомолець Іван Левицький, голова колгоспу Іван Мельничук та перший голова сільради Василь Арсенюк. Вирок виконував разом з іншими оунівцями і Мельничук Петро. А його брат Михайло сидів у схованці. Якби його тоді знайшли, певно, сталося б братовбивство.
В травні 1944 р. Михайло Мельничук(додаток 7) був мобілізований долав Червоної Армії, попав на Ленінградський фронт і в складі зенітної батареї захищав небо цього багатостраждального Міста-Героя від нальотів німецької і фінської авіації. А Петро Мельничук, який присягав на Декалогу “Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї”[10], став стрільцем кущової боївки ОУН. Під псевдо “Довбуш” він вів збройну підпільну боротьбу в селі Перерів, разом із повстанцем з Матіївців Дранчуком вони найдовше протримались на цих теренах і загинули 5 листопада 1952 р. в хаті Рачука Михайла. Його сім’ю – маму, тата і малолітню сетру Параску вивезли в Сибір, де батьки померли (це була жорстока несправедливість, оскільки за тогочасними законами їх не мали права вивозити, так як другий син був на фронті). Коли Михайло повернувся, майно було пограбоване, будівлі розібрані і забрані в колгосп. Доводилося йому самому ставати на ноги. Разом з дружиною Ганною ростили 2 дітей, працювали в колгоспі. Помер Мельничук Михайло в році.
Сусідами і родичами Мельничука Івана була сім’я Мельничуків Онуфрія і Тетяни. Важко було батькам піднімати 8 дітей (один син помер ще в юному віці). Перед війною стало трохи легше. Хоч батько на той час помер, але майже всі діти подружилися, дочка Євдокія в 1940 році вступила до педагогічного училища. Війна забрала все.
Уже в 1939 р. на війну в складі польської армії попав зять Воловський Петро. Він потрапив у полон і загинув у таборі для військовополонених. Дочку Параску німці вивезли на примусові роботи в Німеччину. В 1944 році в Червону Армію були мобілізовнаі сини Іван, Михайло і Василь. На Василя мати одрежала похоронку. Михайло був важко поранений і довго перебував у госпіталі. 15 січня 1946 р. дочку Євдокію, яка була станичною станиці ОУН (псевдо “Горпина”) разом з іншими дівчатами-підпільницями заарештували.
Дочка Параска, яка щойно повернулася з фашистської неволі, понесла арештованим їсти і теж була затримана, а мама не знала, де вона. Тож коли сестра прийшла до Тетяни і спитала, чому вона плаче, та відповіла: “Я вже не знаю, за ким я плачу, чи за тим, що в могилі, чи за тим, що в лікарні. Чи за тією, що в тюрмі, чи за тією, що під тюрмою”. Як могло материнське серце витримати таке горе?? І не витримала! Коли дочку Євдокію Військовий Трибунал військ МВС Станіславської області 1 червня 1946 року засудив на 10 років позбавлення волі і 5 пораження у правах з конфіскацією майна. Мати померла. В 1952р. за зв’язок з повстанцями була заарештована і засуджена Мельничук Параска, а все майно конфісковано. Коли Євдокія, відбувши ув’язнення, повернулася в село, та застала голі стіни. Тюрма, Сибір забрали у неї молодість, здоров’я, сімейне щастя. Жила для чоловікової дочки і сестриних дітей, віддає тепло душі і сусідським дітям. Хоч не має своїх онуків, та уже третє покоління називає її “бабою Доцею”.[11]
Завантажити реферат