Сторінка
4
На другій половині обійстя жили Весоловська Параска – тета Степана, та його двоюрідна сестра Весоловського Євдокія. Сім’я була бідною, тому дочки Параски, хоч і були красунями, не вийшли заміж за тих, кого любили. Старшу Анну – засватав багатий вдовець Данищук Іван, у якого від першого шлюбу було 2 дітей. Через кілька років у них з Анною уже було 3 дітей.
По полудню в село в’їхав загін карателів Мензати і Мельничуки встигли заховатися і карателі спалили їхні обійстя. Підпаливши хату і стодолу Мельничуків, гестапівці зупиняти всіх людей, що проходили дорогою, заставляли сідати під палаючою стодолою за окопі і допитували, де господарі. Сестра повстанців, вісімнадцятирічна Ольга, в той час була в полі і не знала, що відбувається. Побачивши пожежу, вона прибігла і кинулася в хату, щоб врятувати свої речі. Карателі її вбили і кинули в палаючу хату. Обгоріле тіло дівчини односельці поховали на цвинтарі в Тростянці. Пізніше учасниця художньої самодіяльності, народна поетка Григор’єва Ганна склала про цю подію баладу, що стала народною піснею:
Пісня про Олю
Ой сходило в небі ясне сонце,
Та й від страху за хмари зайшлою
Як в’їздили люті гестаповці
На розправу к наше село.
Вони вдерлись двох братів шукати,
Підпалили хату й стодоли.
Всіх питали: “Хто із цеї хати?
Хто розкаже, де ділись вони?”
Тут прибігла з поля сестра Оля,
Заломила рученьки свої:
“Ой, рятуйте, людоньки, рятуйте –
Це згоріли братчики мої”[17] –
“Скажи дівко, де брати сховались!” –
Лютий німець так їй говорив.
Та вона йому не признавалась –
І він їй у голову стрілив.
Впала Оля, де вогонь палає,
Кров червона із рани біжить,
А в сусідів мама умліває –
Вона бачить, як дочка горить.
Вночі Олю в труну положили
Голосили діти і старі:
Обгоріло її тіло біле,
Лиш лишились коси золоті.
У Тростянці, де Олі могила,
Брати склали присягу свою:
“Прощавай же, сестро наша мила,
Помстимо ми страшну смерть твою”.
Прощавай же, сестро наша Олю,
Освятили ми свої ножі.
Ми здобудем Україні волю,
Проженем всіх зайдів за межі”.[18]
Брати Мельничуки до кінця свого короткого життя мстили за смерть сестри, боролися за волю України. Після вигнання фашистів з краю, вони повели боротьбу проти сталінських окупантів. Мельничук Володимир (“Олег”) загинув у квітні 1945 року в селі Фатівці, а Мельничук Михайло (Ярослав) – в 1950 р. в селі Королівка.[19]
Живуть на вулиці Козланюка ще 2 учасники бойових дій Другої світової війни: Дутчках Ілько та Палійчук Іван. Дутчак Ілько народився в 1925 р. в селі Корнич. Його брат Михайло був членом ОУН та УНС, і під час мобілізації переховувався, оскільки вже прийняв присягу повстанця, а от молодшого брата заставив піти в Червону Армію, сказавши: “Може, цим ти врятуєш аншу маму”. Так і сталося. В травні 1944 р. Михайла по-звірячому вбили емгебисти, мати змушена була переховуватися, в хату поселили переселенців з Польщі. І тільки документи, прислані бійцем Радянської Армії Дутчаком Ільком врятували Дутчак Марія від вислання в Сибір, дозволили повернути хату. А Ілько дійшов у складі Першого Білоруського до Берліна, був нагороджений медалями “За звятие Берлина”; “За победу на Германией”, а в мирні часи – орденами “Великой Отечественной войны» та “За мужність”. Після закінчення бойових дій служив кадрову службу в складі радянських окупаційних військ в Німеччині в Бранденбурзі і Ратенові. Демобілізувався в 1949 р., в 1950 р. одружився із дочкою померлого Веселовського Степана Марією і став жителем Перерова. 45 років пропрацював на Коломийському консервному заводі, а у вільний час трудився у власному господарстві та у місцевому колгоспі. Та й зараз, у свої 80 років, він не любить сидіти, склавши руки. [20]
Палійчук Іван народився в 1925 році в Перерові на Горішньому Куті. В 1944 році пішов на фронт.
[21]
Розказуючи про учасників боїв Другої світової, не можна не згадати і про інших учасників війни – жінок, дітей. Це вони на своїх плечах винесли тягар окупації, контингентів та депортацій до Німеччини. Це вони вирядили чоловіків, синів, батьків на фронт, і щодня з острахом чекали листоношу зі страшною звісткою, працювали на полі, здавали поставки, сплачували Державні позики, а в той же час, плели теплі шкарпетки і рукавиці, збирали продукти для повстанців, преживали майже щоденні облави (як співали в тогочасній пісні:
“ .ламають комори,
Розбивають людям скрині –
Шукають Бандьори”.)
Не можна не згадати сільського писаря Данищука Івана, який намагався не допустити вивезеня односельчан до Німеччини. Коли через село проходив фронт – прорвалися мадярські частини, люди з цілого кутка села переховувалися в пивниці Писаря, а коли угорці наказали вийти з пивниці, Данищук, знаючи німецьку мову, переконав офіцера, що там переховуються цивільні люди. Пізніше за допомогу повстанцям писар був засуджений на 25 років ув’язнення.
Під час німецької облави у поїзд, що віз невільників на примусові роботи до Німеччини, попав і житель вулиці Козланюк Степан. Та він зумів розібрати долівку вагона і на ходу зістрибнути з поїзда.
Пройшло 60 років після тих страшних подій, і тільки в 2004 році чоловіків і жінок, народжених до 1932 р. теж визнали ветеранами війни. Щоправда, їх залишилось небагато, то й “пільги”, які їм надані державою, не можуть компенсувати тих моральних, фізичних, матеріальних втрат, що вони зазнали в роки війни.
Учасники Другої світової війни врятували людство від “коричневої чуми” – фашизму. Вони наближали день Незалежності. Наше завдання – памятати про їх подвиг, скрасити останні роки їхнього життя, поважати і шанувати старість. Ця робота – невеличка дань памяті героїв, спроба зібрати матеріали про їх життя, передати прийдешнім поколінням.
Список використаних джерел та літератури
1. Спогади жителів вулиці П.Козланюка с. Перерів Коломийського району Івано-Франківської області. – Матіївці, 2005.
2. Arta grodskie I ziemskie. – 1887. – Том ХІІБ str. 118.
3. Андріїшин С. Коломия, 1939-1941 рр. – Коломия, 2003 .
4. Історія села Перерів. – Коломия, 2003.
5. Енциклопедія Коломийщини. – Зшиток 3, літера В. – Коломия. 2000.
6. Жолобайло Л. ОУН-УПА в Матіївцях. – Львів, 2004.
Завантажити реферат