Сторінка
1
Степан Григорович Пушик – поет, прозаїк, драматург, публіцист, літературознавець, фольклорист, журналіст, культурно-громадський діяч. Член Національної спілки письменників України, Українського ПЕН-клубу, Міжнародної асоціації україністів, НТШ, інших організацій.
Кандидат філологічних наук. Професор кафедри української літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Народний депутат України I скликання (1990– 1994 рр.). Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, премій імені Павла Чубинського, Памви Беринди, Василя Стефаника, Олександра Копиленка, Мирослава Ірчана, міста Галича, міжнародної премії фонду імені Воляників-Швабінських при фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку, премій журналів “Україна”, “Жінка”, Березіль”, багатьох літературних конкурсів.
Нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня, медалями, занесений до “Золотої Книги України – 2000”. За вагомий внесок у розвиток української науки та культури нагороджений Дипломом Міжнародного відкритого Рейтингу “Золота фортуна” та ін.
Цей перелік титулів та нагород Степана Пушика можна було б продовжити, додаючи вагомий список відповідальних посад, які займав письменник в літературній та суспільно-культурній ділянках на теренах Прикарпаття. Неординарна творча особистість, небайдужа до проблем рідної землі, українства, талановитий літератор, збирач фольклору, жартівник-гуморист – лише окремі штрихи портрету галичанина Степана Пушика.
Доля дарувала йому випробування славою і важке життя без батька, багато подорожей і десятки років напруженої праці… Твори письменника мають неабияку популярність не лише в Україні, а й за рубежем, його книги перекладалися російською (вийшли друком три книжки), іспанською, англійською, італійською, непальською, узбецькою, білоруською, румунською, литовською, киргизькою, польською, молдавською, словацькою, циганською, башкирською мовами та мовою есперанто.
Десятки років, починаючи з 1960, Степан Григорович веде щоденники-підручники записів фольклору, вважає, що це найбільший на планеті щоденник із 300 томів по 200 сторінок кожен. Він містить тисячі сторінок записів усіх жанрів усної народної творчості. А ще в окремих зшитках-сотні казок, легенд, переказів, народних оповідань, примовок, балад, пісень-хронік, колядок, щедрівок, гаївок, русальних, купальських, петрівчаних, пастуших пісень, приспівок до танців, ладканок, ігор, забавлянок, колискових, жовнірських, заробітчанських співанок тощо, що чекають свого опублікування.
Дещиця зібраного вийшла друком:
1. Казки Підгір’я. Записи, впорядкування, післямова Степана Пушика. (Ужгород: Карпати, 1976. – 208 с.).
2. Золота вежа. Українські народні легенди, притчі, перекази та приповідки / Передмова, упорядкування, запис та підготовка текстів, словник / – Ужгород: Карпати, 1983. – 224 с.
3. Срібні воли. Казки гір і підгір’я в записах Степана Пушика. / Запис текстів, літературне редагування та передмова С. Пушика / Київ: Веселка, 1995. – 387 с.
4. Українські тости. Запис текстів, впорядкування. Київ: Бібліотека українця, 1995. – 92 с.
5. Українські тости. / Друге доповнене видання / Там само, 2003. – 176 с.
Записи фольклору друкувалися в багатьох колективних збірниках:
1. Чарівне горнятко. Казки Покуття. Записи. Ужгород: Карпати, 1971. – С. 199–251.
2. Пісні Карпат. – Записи. Ужгород: Карпати, 1972. – С. 223.
3. Ходили опришки. Збірник українських народних переказів, легенд і інших творів. Ужгород: Карпати, 1983. – №№ 21, 22, 24, 25,46, 65, 66, 162, 183, 190, 193, 240, 248, 265, 277, 280, 283–285, 287–289, 291–293, 295–298, 300, 307–311, 328, 330, 331, 336, 337, 350.
4. “Народні оповідання”, “Легенди й перекази”.
Казки й легенди передруковувалися і в десятках збірників: “Золота книга казок”, “Лицарі гір”, “Казки Карпат” і інших.
Чекають на видання 15 тисяч упорядкованих прислів’їв і приказок, два томи легенд.
Найбільше записів С. Пушик здійснив, коли працював журналістом у обласній газеті “Прикарпатська правда” на Івано-Франківщині, як член Спілки письменників їздив на літературні виступи в райони Прикарпаття, Закарпаття, Донеччини, Харківщини. Збирачу завжди легко було знайти носіїв фольклору, до яких приїздив з магнітофоном і диктофоном. “Постійно треба мати при собі диктофон, ручку чи олівець з блокнотом, – радить фольклорист, – тупий олівець надійніший, ніж найгостріша пам’ять.” І, справді, багато народних перлів записано С. Пушиком з народних вуст на ярмарках, в автобусах, поїздах, літаках і на кораблях під час подорожей. Він побував в усіх населених пунктах Івано-Франківщини, у більшості Закарпаття, в усіх областях України, майже в усіх республіках колишнього Радянського Союзу, фактично облітав і об’їздив усю Північну півкулю, був у складі альпіністської експедиції на Еверест-Сагарматху-Джомолунгму, відвідав Непал, Індію, Словаччину, Польщу, Францію, США. Мандруючи землею, “багато зібрав, багато збагнув”. Без цих поїздок була б неповною тритомна монографія дослідника про давню віру українців “Бусова книга”. Названа праця Степана Пушика публікувалась в багатьох числах часописів “Березіль”, “Перевал”, ”Золоті ворота”, “Україна”. Це унікальна розвідка з історії та культури українців минувшини, що збиралась і писалась протягом сорока років. Сотні легенд про церкви, каплиці, корчми, що “запалися” (тобто провалились під землю чи зникли на порох, канули в Лету) дали змогу встановити, що у цих місцях були язичницькі святилища (храми) водному божеству П’ятниці-Зизулі (Макоші), що скали й печери Буса стали Довбушевими і т. д. Легенда, яку опублікував В. Шухевич у п’ятій книзі “Гуцульщини”, у якій ідеться про те, що Бог-Творець постав з роси, а противник – Арідник з шуми (піни), стала предметом дослідження-статті “Назва “Русь” від імені бога”, яку опублікував часопис “Етнос і культура” (№ 1, видання Прикарпатського університету в Івано-Франківську), етнографічне дослідження “Віха – символічне дерево життя”, видруковане в часописі “Перевал” до бойківського фестивалю “Бойківська ватра”.
Завантажити реферат