Сторінка
3

Традиції збройної боротьби жителів Перерова

Сусідами і родичами Мельничука Івана була сім’я Мельничуків Онуфрія і Тетяни. Важко було батькам піднімати 8 дітей (один син помер ще в юному віці). Перед війною стало трохи легше. Хоч батько на той час помер, але майже всі діти подружилися, дочка Євдокія в 1940 році вступила до педагогічного училища. Війна забрала все.

Уже в 1939 р. на війну в складі польської армії попав зять Воловський Петро. Він потрапив у полон і загинув у таборі для військовополонених. Дочку Параску німці вивезли на примусові роботи в Німеччину. В 1944 році в Червону Армію були мобілізовнаі сини Іван, Михайло і Василь. На Василя мати одрежала похоронку. Михайло був важко поранений і довго перебував у госпіталі. 15 січня 1946 р. дочку Євдокію, яка була станичною станиці ОУН (псевдо “Горпина”) разом з іншими дівчатами-підпільницями заарештували.

Дочка Параска, яка щойно повернулася з фашистської неволі, понесла арештованим їсти і теж була затримана, а мама не знала, де вона. Тож коли сестра прийшла до Тетяни і спитала, чому вона плаче, та відповіла: “Я вже не знаю, за ким я плачу, чи за тим, що в могилі, чи за тим, що в лікарні. Чи за тією, що в тюрмі, чи за тією, що під тюрмою”. Як могло материнське серце витримати таке горе?? І не витримала! Коли дочку Євдокію Військовий Трибунал військ МВС Станіславської області 1 червня 1946 року засудив на 10 років позбавлення волі і 5 пораження у правах з конфіскацією майна. Мати померла. В 1952р. за зв’язок з повстанцями була заарештована і засуджена Мельничук Параска, а все майно конфісковано. Коли Євдокія, відбувши ув’язнення, повернулася в село, та застала голі стіни. Тюрма, Сибір забрали у неї молодість, здоров’я, сімейне щастя. Жила для чоловікової дочки і сестриних дітей, віддає тепло душі і сусідським дітям. Хоч не має своїх онуків, та уже третє покоління називає її “бабою Доцею”.[11]

Пішов на фронт в травні 1944 р. і Микитюк Андрій, що був одружений з дочкою сільського писаря Данищука Івана Параскою. Сім’ї Данищуків і Микитків були дуже шановані в селі. Вуйко Андрій, Микитюк Василь, в 1914 р. першим записався в легіон про події, що відбувалися в селі в той час. Він прошов через бої на Маківці, брав участь у визвольних змаганнях, в 20-х роках ХХ ст. був активним учасником, національного українського руху в Львові.[12] Племінники теж росли свідомими патріотам України і свого села. Тож в 30-х роках сини Юстина стали членами ОУН. Василь Микитюк був повстанцем Андрій, Іван, Яків, боячись за долі своїх дружин, пішли на фронт. Доля судила їм повернутися в рідне село, але солдатські окопи підірвали здоров’я Андрія, і він рано помер, залишивши сиротами 2 малолітніх донечок.[13]

В хаті навпроти жила сім’я Стефановських. Стефановський Василь в 1918 р. на заклик уряду ЗУНР вступив до УПА. Брав участь у роззброєнні австрійських офіцерів, військових транспортів, поході УГА за Збруч.

В ті часи визвольних змагань батьки вирішили одружити вже немолодого парубка. На весілля прийшли товариші по зброї січові стрільці. Мати Василя бідкалася: “Людоньки, та то жени дуру, а не гуру (молодого, а не старого). Я кажу: “Вклякай, най я тебе благословляю”, а він встидається, бо стрільці дивляться” (а в їх середовищі модними були соціалістичні та атеїстичні погляди).

Василь і Софія прижили 3 синів: Михайла, Петра і Івана. Іван помер в 14-літньому віці від дифтерії. А Петра (1920 р.н.) і Михайла (1923 р.н.) в 1944 р. мобілізували до Червоної Армії. Спочатку вони були, разом у Білій Церкві. А потім братів роз’єднали Петро служив в зенітній батареї, яка стояла в Петродворці, захищаючи небо Ленінграда. Після війни він згадував, які там були прекрасні палаци та як вони були зруйновані. Михайло воював на Першому Українському. Восени звісток від нього не стало надходити, а згодом прийшла похоронка.[14]

Поруч із Стефановськими жили Бурчаки: Яків, Параска, Іван, Петро. Бурчак Іван (1921 р.н._ разом з сусідами Стефановським Петром і Мельничуком Михайлом, воював на Ленінградському фронті. Після війни Іван Якович працював у власному господарстві і в колгоспі, виростив 2 синів 2 дочок, помер в 1993 році.

У великій хаті навпроти, жили 2 сім’ї Веселовських. Це була “кайдашева сім’я”, скільки 2 брати привели в одну хату невісток, які часто затівали конфлікти. Отож стояла одна хата на двох подвір’ях.

Веселовський Степан взяв собі дружину із роду Волощуків (Олійників). Сім’я була середнього достатку, поля було немало, тож цілий рік господарі проводили у важкій роботі. Важка праця підірвала здоров’я Степана. На початку війни вже був хворий на виразку шлунка.

Тож коли прийшла повістка про мобілізацію, він був упевнений, що його не візьмуть на фронт (і вік уже не молодий 43 роки, і хвороба). Але тоді ніхто на це не зважав. (Дадька дружини Параски – Воло щука Василя, хворого на епілепсію, забрали на призовний пункт, хоч у нього стався приступ на очах у офіцера. На військкоматі він, перебуваючи ще в забутті, почав кричати: “Не буду воювати за москалів, буду воювати за вільну Україну”. З цими словами він кинувся з каменем на офіцера, а солдат-емгебіст з автомата застрелив його.[15] Правда, взяли Степана не в діючу армію, а в тилові частини. В Києві вони розвантажували вагони. Лозунг “Все – для фронту, все – для Перемоги”, означав, що солдатів-фронтовиків забезпечували продуктами непогано, а тиловиків годували квасною капустою (це при виразці)). Здоров’я Веселовського з кожним днем погіршувалося, але не піти на роботу не можна – звинуватять у дезертирстві. Тож товариші вели Степана на станцію попід руки, а там він лежав під вагоном, корчачись від болю.

Тут, на київському вокзалі, зустрілися 2 сусіди, майже ровесники: з евакуації поверталась редакція газети “Вільна Україна” і її кореспондент, український радянський письменник Петро Козланюк. Петро впізнав хворого Степана, добився, щоб його помістили в госпіталь, зробили операцію. Та було вже запізно – хвороба переросла в злоякісну. Тож Веселовського комісували та відправили додому – помирати. І ніби іронія долі – помер він погожого весняного дня 9 травня 1945 р. саме в той день, коли Європа святкувала День Перемоги. В цю Перемогу так жодного разу не вистреливши, вклав і свою частку Весоловський Степан – свою працію і своє життя.[16]