Сторінка
10

Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

Одночасно з церковними зводилися й світські будів­лі — розкішні дерев'яні і кам'яні хороми, палати, “золото­верхі тереми”, де жили князі і бояри. Водночас прості лю­ди жили в дерев'яних напівхатах-напівземлянках. Останні археологічні знахідки (Київ, Поділ) показали, що поряд з напівземлянками будувалися великі (1—3-поверхові) зрубні будинки.

Багато високохудожніх предметів із золота і срібла знаходять археологи — намисто, діадеми, персні, сережки-колти, браслети, буси та ін., які свідчать про високий рі­вень розвитку прикладного мистецтва, про здібності й май­стерність староруських майстрів.

Любили східні слов'яни музику, пісні, танці, які розви­валися на народній основі.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСЇ.

МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ.

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії.

Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурно­му розвиткові східних слов'ян І, в той же час, дало їм мож­ливість відстояти свої землі від нападів багатьох воро­гів— на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від норманнів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії.

Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'яна­ми трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байер, Г. Ф, Мішкр і А. Л. Шлецер, що У XVIII ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так звану норманнську теорію, за якою Давньо­руську державу утворили варяги — норманни, вихідці з Скандинавії. Початок антинорманізму поклав М. В, Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії. Обгрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внут­рішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного “прикликання варягів” були зародки держав­ності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єд­нання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської дер­жави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок прав­лячій князівській династії на Русі.

Постає питання: яке місце займає Київська Русь в істо­рії східнослов'янських народів?

Як уже говорилося, в російській історичній науці, особ­ливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київ­ську Русь як на державу російського народу, оскільки іс­нування українського й білоруського народів як окремих, самостійних народів не визнавалося.

Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висло­вили інші погляди. У перших томах “Історії України-Руси” і в спеціальній статті “Звичайна схема “русскої” Історії й справа раціонального укладу історії східного слов'ян­ства” (Статьи по славяноведению. Вьіп. 1. Сиб., 1904. С. 298—304; Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему “рус­скої” історії нераціональною. Він вважав, що “Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської . Київський період перейшов не у вол оди-миро-московський, а в галицько-волинський XIII в., поти литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені”.

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від ча­су, коли,— пише він,— “починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо гово­рити тільки як про частину словенської групи .” (Історії України-Руси. Т. 1. К-, 1991. С. 18).

Погляди Грушевського були сприйняті в українській історіографії й .розроблялися багатьма істориками: зокре­ма з проблем до-київських і київських часів В. Щербаківським, який у праці “Формація української нації” (Прага, 1941) висунув ідею походження українців від трипільської людності, М. Чубатим у книзі “Княжа Русь-Україна та ви­никнення трьох східнослов'янських націй” (Нью-Йорк — Париж, 1964) та ін.

Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у ряді випадків українські історики вживають термін “Україна-Русь” (див. праці М. С. Грушевського “Історія України-Руси”, М. М. Аркаса “Історія України-Русі” та ін.).

У радянській історіографії, як уже говорилось, утвер­дився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XV ст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська й білоруська.

Тимчасом. як вказувалося вище, немає достатніх під­став вважати, що за Історично короткий час — одно-два століття — могла вповні сформуватися давньоруська на­родність і за такий же приблизно час — розпастися. Мож­на погодитися, що складання трьох народностей — української, російської й білоруської — на основі півден­но-західної, північно-східної й північно-західної груп схід­нослов'янських племен почалося ше до утворення Давньо­руської держави І в час її існування продовжувалося далі. Роздроблення Русі й татаро-монгольська навала лише посклили цей процес, який тривав уже кілька віків. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися окремі мови. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі “Очерки древнейшего периода истории русского языка” писав, що розпад східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О- О. Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що події руської (тобто давньоруської.— І. Р.) мови старовинніший XI сто­ліття, бо “вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч”. З цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що “усією сукупністю своїх познак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєф­на, певно означена, яскраво-індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей”. Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст. Київська держава мала своїм головним осередком те­риторії, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі по­ширювали й зміцнювали свою державу, спираючись пере­дусім на сили подніпровського населення. Та й назва “Русь” відносилася насамперед до Середнього Подніп­ров'я, а в термін “Руська земля” вкладався швидше дер­жавний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам'ятки куль­тури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж ство­рювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських землях. Тому є всі підстави відносити Київ­ську Русь передусім до історії України. Україна — без­умовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять російські шовіністичні еле­менти.