Сторінка
5

Ідея державності у суспільно-політичній думці 40-80-х років

В українській суспільній думці 40-х — 80-х років не були добре продумані перспективи соціально-економічного, а почасти й політичного розвитку нинішньої України. З-поміж іншого це пояснюється тим, що зміни настали швидше, ніж на те сподівалися самі учасники руху і його теоретики, а також виходом на арену суспільної думки великої кількості ще не апробованих ідей, а то й нав’язуванням цих ідей різними політичними силами в Україні й поза її межами.

4. Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»

Як і в попередні періоди, так і в часи «перебудови» аж до військово-партійного путчу у серпні 1991 року, Україна була «законослухняною» частиною колишнього тоталітарного СРСР, однією з його цитаделей.

Все ж, на початку 1988 року тут заявили про себе перші «неформальні» об’єднання. Вони у різних формах порушували питання про духовне, національне відродження України, зокрема висували вимоги щодо відродження української мови, реабілітації національної символіки, встановлення республіканського громадянства, легалізації заборонених церков — УГКЦ та УАПЦ, економічного і політичного суверенітету республіки. За статистикою ЦК КПУ, яка формувалась на підставі даних агентури радянського КДБ, вже в березні 1989 року в Україні нараховувалось близько 60 тис. «неформалів», які провели 1200 мітингів та зборів, до яких залучили 13 мільйонів чоловік.

Вичерпна загалом і в деталях історія неформальних патріотичних організацій, які з’явилися в період так званої перебудови, безперечно, існує нині лише в архівах КДБ. Спецслужби скрупульозно документували розвиток українських неформальних патріотичних організацій, кожну проведену ними публічну акцію, бо мали розгалужену агентуру в середовищі «самодіяльних об’єднань і груп негативного спрямування».

Документи, що стали відомі, свідчать (див. публікації «Народної газети» за перші числа 1994 р.), що управлінням «3» КДБ України «спільно з обласними управліннями розроблені і здійснюються заходи для забезпечення контролю за процесами, що відбуваються в цих угрупованнях (національно-визвольних.— Авт.), документування антисуспільної діяльності екстремістів. В управлінні «3» створені спеціальні групи: одна (оперативно-слідча) — для розробки УГС; друга — для контррозвідувальної роботи по інших самостійних об`єднаннях та групах антисуспільного спрямування. В УКДБ областей для розв’язання цих завдань виділено по два-чотири оперативні працівники». У звіті особливо значна увага акцентувалася на агентурній роботі і зазначалося у цьому зв’язку, що навіть довелося «позбутися» (сказано саме так) ненадійних агентів і навербувати «перспективних», ті дають «конче потрібну оперативну інформацію», бо пройшли курс «прищеплення уміння й навичок діяти в середовищі екстремістів та націоналістів».

«Суть проваджуваної органами держбезпеки роботи» ілюструвалася на прикладі нейтралізації діяльності УГС: розкриття «механізму їхньої взаємодії із зарубіжними підривними центрами», документування «конкретних протиправних дій», недопущення «чисельного зростання і в кінцевому підсумку розкладення угруповань». Ударним прийомом вважаються «агентурні заходи з метою роз’єднати і компрометувати ватажків в очах «однодумців». Констатувалося, що саме завдяки їм вдалося створити «в тому середовищі обстановку суперечок, взаємних докорів, неприязні і підозрілості».

Не випадково за зливою публікацій у «Правде Украины», «Радянській Україні», «Робітничій газеті», київському «Прапорі комунізму» і сотнях периферійних партгазет того періоду, спрямованих на компрометацію патріотів, стоїть КДБ і КПУ — цитований нижче документ це цілком підтверджує. «Важливим напрямом роботи є розвінчування націоналістичних лідерів перед громадськістю в засобах масової інформації. Лише 1989 року за матеріалами органів КДБ у пресі опубліковано понад 30 таких статей»; окремо відзначався внесок Українського телебачення та газети «Радянська Україна». Це, як зазначається, лише супліки проти лідерів, а всього «1989 року за матеріалами агентів КДБ у республіканській і місцевій пресі з цієї теми вміщено понад 280 статей, підготовлено 120 радіо- і телепередач» — тобто більш як по одній щоденно. «Кадри» КДБ доповідали у Москву, що записують на відеоплівку і масові акції демократів, що «туди виряджаються довірені особи, члени комсомольських дружин, які, стаючи очевидцями конкретних протиправних дій підбурювачів і екстремістів, виступають потім у ролі свідків». Вельми промовистою є службова статистика КДБ: «Внаслідок ретельно проведеного документування у 1988–1989 роках до адміністративної відповідальності у судовому порядку (арешт до 15 діб і штраф розміром від 50 до 1000 рублів) було притягнено 74 учасники УГС . Протягом того ж періоду, за результатами документування органами прокуратури та КДБ, 28 об’єктам справ оперативного обліку зроблено офіційні попередження, із 43 — проведено профілактичні бесіди». І далі: «За організацію й активну участь у несанкціонованих мітингах, непокору співробітникам міліції та інші правопорушення в адміністративному порядку покарано більш як 800 чоловік».

Під наглядом КДБ діяли всі патріотичні неформальні угруповання. Документальне підтвердження знаходимо й в іншому: диригували силовими структурами керівники КПУ Щербицький, Єльченко, Кравчук, обласні, міські й районні партфункціонері («Здобуті чекістами України відомості про обстановку в самодіяльних об’єднаннях негативного спрямування, підкріплені конкретними пропозиціями щодо локалізації їхньої діяльності, своєчасно доводяться до відома Центрального Комітету Компартії України. У червні 1989 року питання про посилення політичного та організаційного впливу на самодіяльні формування слухалося в ідеологічній комісії ЦК КП України»).

Без сумніву, все це слід враховувати в оцінці причин реальних суперечностей і розходжень у національно-демократичному таборі. Багато проблем у демократичний рух вносив уже сам по собі загальновідомий факт існування широкорозгалуженої системи «інформаторів» в кожній клітині радянського суспільства. Усе це згодом не могло не вплинути на політичні та ідеологічні метаморфози багатьох з лідерів українських «неформалів», національно-демократичного табору загалом 39.