Сторінка
1
Російський централізм має глибокі коріння ще в історії Московії, а ідея всемогутнього монарха як помазаника Божого забезпечила створення механізму легітимності й єдності імперії. Концентрація влади запобігала виникненню будь-яких незалежних центрів. У процесі розширення своїх володінь Московія поширювала своє розуміння влади на ці території, знищуючи там усі місцеві особливості. Поступово вона перетворилася у величезну багатонаціональну, але централізовану імперію.
Процес створення унітарної держави був складний і неоднозначний. На цьому шляху Росія не лише крокувала вперед, але й відступала назад. Збираючи «російські землі» й поширюючи свою владу на віддалені території, Московія зустрілася із значним опором централізмові, що змушувало її іти на поступки місцевим осілим і кочовим народам, а також порубіжним козацьким формуванням. Більше того, посуваючись на захід, Росія набула території й народи, що вже мали добре розвинуті концепції регіональних і корпоративних прав та інституції самоврядування. Цей міцний регіоналізм серйозно загрожував ідеям централізованої та унітарної Російської імперії. Великою мірою в Гетьманщині Росія вперше зіткнулася з таким типом західного регіоналізму та самоврядування.
Боротьба між доцентровими силами, що виступали за єдність в адміністрації, соціальній структурі та способі життя, і відцентровими, які вимагали збереження автономних органів урядування, місцевого укладу і звичаїв, досягла свого апогею за часів правління Катерини II. Нові західні концепції та погляди підштовхнули поступ Росії до централізму й єдності. Під впливом камералістської думки, Просвітництва і концепції добре зорганізованої поліцейської держави Катерина намагалася досягнути більшого контролю над провінціями, раціоналізувати та збільшити прибутки держави, принести своїй імперії прогрес, просвітництво та добробут. Інструментом цього мав бути більш раціональний та активний уряд. Автономні землі, регіональні права та спеціальні соціально-економічні прерогативи вважалися тільки перешкодою на шляху до створення нового, просвітницького ладу. Тому, реорганізуючи Росію, Катерина запровадила нову адміністрацію в усіх куточках імперії, включно з територіями, що мали певні привілеї.
В результаті автономні інституції Гетьманщини були скасовані, а регіон поступово інтегрований в Російську імперію. Процес пройшов дві стадії: первісну і другу, яка принесла дійсне запровадження імперської адміністрації та інституцій. Перша стадія розпочалася 1764 р. з вимушеної відставки Розумовського і формулювання Катериною чіткої політики, спрямованої на поступову інтеграцію всіх автономних земель. Між 1764 і 1782 рр. основні українські інституції залишалися недоторканими, але генерал-губернаторові Рум’янцеву вдалося заплутати їх у тенетах імперської бюрократії і зробити залежними від імперських інституцій. Коли цей процес завершився, Гетьманщина вже була підготовлена для остаточного скасування автономії. Незадоволення, викликане скасуванням гетьманського уряду, вщухло, а ворожнечу між українською новою шляхтою та генерал-губернатором Рум’янцевим замінили співробітництво і навіть дружба. Коли Катерина, стривожена соціально-політичними заворушеннями, приступила до розробки плану реорганізації Росії, доля Гетьманщини була остаточно вирішена. Із запровадженням провінційної реформи в Гетьманщині 1782 р. розпочалася друга, вирішальна стадія інтеграції. Були ліквідовані українські адміністративна, фінансова і судова системи, церква втратила свої багатства і залишки будь-яких місцевих особливостей. Козацькі військові формування розпустили, а на населення розповсюдили імперську військову повинність. Наприкінці правління Катерини Гетьманщиною, за окремими винятками, вже управляла імперська бюрократія згідно з імперськими нормами.
Українська соціальна структура, однак, ще довго не відповідала імперському взірцеві. Якщо міщани невдовзі стали частиною етнічно різнорідного зрусифікованого стану, а клір трансформувався у частково зрусифіковану замкнуту соціальну групу, то інтеграція української шляхти та козаків виявилася набагато складнішою. Крім того, імперська влада проводила стосовно цих двох груп непослідовну політику. Спочатку, у 1783—1785 рр., практично вся українська шляхта була допущена у дворянство. Потім, на зламі століття, Герольдмейстерська контора анулювала тисячі патентів і запровадила суворі обмеження для тих, хто претендував на імперське дворянство на підставі українських рангів. Це стало причиною двадцятип’ятирічної боротьби української шляхти проти Герольдмейстерської контори і сенату. І хоча більшість українських рангів були все ж таки визнані (за винятком двох найнижчих), це тривале, виснажливе змагання сповільнило асиміляцію української шляхти.
Так само, імперська влада вагалася стосовно козаків — групи, що ніяк не підходила під якісь імперські стандарти. З одного боку, існувала досить сильна тенденція звести статус козаків до статусу державних селян; з іншого — за часів військової небезпеки імперська влада формувала з них нерегулярні загони і відтак відроджувала козацький статус. Врешті-решт, у 30-х рр. XIX ст. козаки остаточно отримали статус спеціальних державних селян. Отже, лише тоді українське суспільство наблизилося до імперської соціальної структури.
Завантажити реферат