Сторінка
2
Перша реакція в Гетьманщині на імперську інтеграцію й асиміляцію була повністю негативною. Щоб протидіяти автономістським вимогам української шляхти, Рум’янцев був змушений вдатися до репресій і арештів. Незважаючи на ці заходи, такі провідники, як захисник шляхетських прав Григорій Полетика та київський митрополит Арсеній Могилянський, закликали не тільки до збереження автономії, але й до відновлення давно втрачених прав. Законодавча комісія 1767—1769 рр. показала, що всі верстви українського суспільства, за винятком пасивного селянства, плекали свої автономні права. Але виявилось, що це суспільство не було єдиним, а його політичну активність повністю контролювали шляхта й вище духовенство. Інші верстви (козаки, міщани, нижчий клір) турбувалися лише про свої станові права і навряд чи усвідомлювали політичну кризу, що загрожувала самому існуванню Гетьманщини.
Хоча всі українські інституції були скасовані тільки через два десятиріччя, реакція українців нагадувала більше смиренну покору. Якби тоді існувала можливість виявити громадську думку, як на Законодавчій комісії 1767 р., більша частина українського суспільства, напевне б, віддала перевагу місцевим інституціям. Однак, навіть не маючи всенародної трибуни, шляхта, головний прибічник української автономії в минулому, могла б висловити своє більше незадоволення, її смиренність пояснювалася добре спланованою політикою Рум’янцева, який залучав українську шляхту до імперської служби. Імперська кооптація української шляхти виявилася настільки успішною, що губернатор А.Милорадович — українець, разом зі своїм, здебільшого українським, оточенням фактично і підготував запровадження в Гетьманщині імперських інституцій. Ще один українець — київський митрополит Самуїл Миславський очолив імперську секуляризацію церковного майна і намагався знищити всі особливості, які й досі відрізняли церкву Гетьманщини від решти імперії.
Частина української шляхти відкрито підтримала асиміляцію, напевно, ще більша частина зрусифікувалася та асимілювалася, навіть не усвідомлюючи того процесу. Деякі українці-асимілятори, які подалися на імперську службу та виїхали з Гетьманщини, порушили питання, яку роль мало- та великоросійські традиції відіграють у формуванні «російської» національної ідентичності. Намагаючись примирити в собі відданість Малоросії та загальноросійську лояльність, вони, певною мірою, підготували грунт для слов’янофільства. Проте співпрацю української еліти з імперським урядом не можна тлумачити як загальне схвалення нею ідеї інтеграції в імперію. Інша частина шляхти виявила прагнення зберегти або навіть поновити традиції Гетьманщини. «Традиціоналісти» не об’єднувалися для спільних дій, а становили групу, різнорідну за складом і цілями її членів. Дехто просто виступав за збереження Литовського статуту й української судочинної системи; інші використовували сприятливі політичні умови і пропонували відновити козацькі військові формування; ще інші — потайки писали та поширювали політичну літературу, спрямовану проти «асиміляторів» та росіян («История Русов»); а найсміливіші навіть планували заколот проти імперського уряду. Опозиційні тенденції підсилилися довготривалою боротьбою за визнання українських рангів як таких, що надають автоматичне членство в імперському дворянстві. Отож, хоча більшість української шляхти асимілювалася і, принаймні частково, зрусифікувалася, цей процес не проходив так гладко, як досі вважалося, і впродовж першої половини XIX ст. стикався з осередками опору.
Єдиним протестом проти імперської асиміляції, що прозвучав не з боку шляхти, була виразно антиросійська поема «Плач киевлян о потере магдебургского права». Київ з його сильними традиціями самоврядування й політично активним станом міщан був винятком. Здебільшого міщани, козаки, нижче духовенство та селяни були політично пасивним елементом українського суспільства. Якщо вони і були незадоволеними, то через брак необхідної трибуни і через свою нерішучість вони не могли цього висловити.
Катерині та її наступникам вдалося в цілому успішно інтегрувати Гетьманщину в склад Російської імперії. Не лише інституції Гетьманщини були замінені імперськими, асимільована і зрусифікована була частина українського суспільства, яке різко поляризувалося, місто з його етнічно перемішаним населенням і численними чиновниками стало русифікованим, тоді як село, де проживали козаки, селяни і шляхтичі, залишалося здебільшого українським. Пізніше навіть провінційна шляхта піддалася русифікації, а козаки перетворилися на селянство. Слово «українець» стало фактичним синонімом слова «селянин».
Крім зведення українців до рівня переважно селянської нації, інтеграція Гетьманщини в імперію означала, що Україна вже вважалася не порубіжною землею, а глибоким тилом Росії. З експансією останньої далі на захід посувалася і боротьба між російським централізмом і регіональною автономією — до Польщі, земель Балтії й Фінляндії. Наступники Катерини вже не мали її цілеспрямованості, а їхня політика щодо автономних земель визначалася новими політичними обставинами, придворними фаворитами і навіть особистими примхами. Павло поновив багато прерогатив балтійських земель і навіть судочинну систему Гетьманщини. Пізніше, однак, інституції Гетьманщини, як ті, що залишилися, так і відновлені, було скасовано не тільки через те, що вони репрезентували останні залишки автономної України, а, скоріше, з метою позбутися відчутних польських впливів. Повне поглинення Гетьманщини в імперію підсилило ту ідею, згідно з якою українці та росіяни були одним народом, розділеним через «підступні» польські інституції та норми. У цьому відношенні концепція Росії як унітарної держави значно зміцнилася, навіть за умови, що їй знову загрожувало існування автономних інституцій на новоздобутих Росією землях. Крім того, погляд, що Україна була інтегральною частиною Російської унітарної держави, зробив будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді.
Розчинення Гетьманщини в імперії мало ще й інші важливі наслідки для дальшого розвитку українців. У традиційному суспільстві, де політичне лідерство було прерогативою тільки вищих класів, асиміляція корінної еліти в іншій культурі означала також втрату національного політичного проводу. В українців процес «національного будівництва» значно відрізнявся від тих націй, що, хоча й не мали державності, змогли зберегти свої традиційні еліти. На відміну від поляків, національний рух яких на початкових стадіях міг опиратися на історичну легітимність шляхти і з часом охопив етнічних поляків різних верств, українці передусім мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар — інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах.
Хоча асиміляція значної частини української шляхти в російському імперському суспільстві позбавила українців лідерства їх традиційної еліти на початкових стадіях «національного будівництва», козацько-шляхетська спадщина все ж таки мала важливий вплив на розвиток модерної української національної свідомості. Завдяки своєму інтересові до сивої давнини і ностальгії за минулим, українська козацька шляхта зберегла спадщину Гетьманщини аж до 30—40-х рр. XIX ст. Водночас під впливом Гердера і романтизму нова генерація відкрила для себе український народ з його живою мовою. Молоді студенти ототожнювали себе з назвою «українець», а не «малоросіянин», і схилялися до культурницької роботи, а не до політичної боротьби.
Завантажити реферат