Сторінка
1

Українські політичні та історичні концепції

Поєднання українських козацьких традицій з традиціями Польсько-Литовської держави позначилося також на політичному світогляді нової шляхти. Невідривним, як від козацької, так і польсько-шляхетської свідомості, було поняття договірних взаємовідносин. А майнові права шляхти базувалися на її політичних, територіальних і регіональних правах. Оскільки конституційна теорія того часу розглядала їх як єдиний комплекс, приналежний до політичної нації, шляхта Польщі-Литви повністю брала на себе відповідальність за територіальну цілісність і конституційні основи держави. Перед виборами нового короля шляхта кожного повіту збирала місцеві сеймики й укладала перелік регіональних прав, привілеїв і поточних потреб. Посли до елекційного сейму, як правило, мали інструкції голосувати за того кандидата, який гарантував дотримання їхніх прав. Після обрання король вступав у відповідні відносини з політичною нацією. Він урочисто присягав шанувати всі права та привілеї нації, яку репрезентували посли шляхти від усіх регіонів держави.

На перших порах суть взаємовідносин між королем і козацтвом зводилася до контракту між монархом й армією найманців. Запорозьке військо, від імені якого виступали гетьман і козацька старшина, погоджувалося служити королю за платню та спеціальні привілеї (звільнення від податків, самоврядування, право носити зброю, право курити вино тощо). Пізніше, однак, захист козаками православ’я додавав до вимог платні та привілеїв релігійно-політичні вимоги, а перемоги Хмельницького додали до цього набору вимог територіальний аспект: після підписання Зборівського миру 1649 р. король мав справу з армією, що контролювала значну частину України 1. Козаки вважали, що в 1654 р. вони тільки замінили польського короля російським царем, зберігши ту ж систему взаємовідносин, адже Переяславська угода багато в чому повторювала Зборівський мир 2.

Коли в другій половині XVII ст. запорожці повернулися на Січ, Правобережжя відійшло до Польщі, а серед старшини запанували шляхетські настрої, козацька концепція договірних взаємовідносин остаточно занепала. Спроба повернути назад до них укладений з Польщею Гадяцький союз, виявилася невдалою 1. Як відлуння цих подій, виникла нова концепція «Малоросії», що об’єднала шляхетську й козацькі традиції в єдиний політичний світогляд.

У XVIII ст. гетьман і козацька еліта вже не претендували виступати від імені Запорозького війська або території, яку воно контролювало. Тепер вони вважали себе представниками «Малоросії», або Гетьманщини. Ця новоутворена малоросійська шляхта взяла на себе роль захисника Гетьманщини та її державного устрою, чим наблизилася до шляхетської політичної нації польсько-литовського типу.

Але подібність була тільки частковою. Окрім неможливості існування дворянської демократії в межах автократії, формування повної шляхетської політичної нації підірвало би українські претензії на договірні взаємовідносини з царем. Якщо Переяславську угоду інтерпретувати як контракт, то договірними сторонами були гетьман Богдан Хмельницький і цар Олексій Михайлович. Основні положення цього контракту називалися «статтями гетьмана Богдана Хмельницького». У XVII ст. ці «статті» кожного разу перероблювалися і знову підтверджувалися, коли до влади приходив новий гетьман 2. Отже, гетьман і козацька організація були основною складовою частиною контрактової теорії, яку навряд чи могла замінити шляхетська політична нація. Хоч би як розвивалися соціально-політичні взаємовідносини Гетьманщини з царем, українська еліта була змушена, добровільно чи примусово, розділяти роль політичного представника землі та захисника «малоросійських прав і вольностей» з українським гетьманом.

Незважаючи на посилення в Гетьманщині шляхетської орієнтації, українська нова шляхта продовжувала віддавати шану козацькій традиції. Потреба в героїчному козацькому минулому й утворенні об’єднувального міфу відобразилася в новому літературному жанрі — козацькій хроніці. Тоді, коли більшу частину літератури в Гетьманщині творило духовенство, козацькі хроніки писалися канцеляристами та старшинами козацької адміністрації 3.

Саме незадоволення козацької еліти творами духовенства, які ігнорували історію козацької України, дало поштовх творчій активності нових світських авторів. Наприклад, Степан Савицький, чиновник Полкової канцелярії в Лубнах, так пояснював причини написання «Повісті о козацкой войне c поляками» (1718). Усні оповідання про повстання Хмельницького, які він свого часу чув, не задовольняли його цікавість, тому він звернувся до книги Самійла Твардовського «Wojna domowa» (1681), де події описувалися з польської точки зору. Савицький був здивований і розчарований тим, що ніхто з його співвітчизників («особливо з духовних рядів», яким з часів незалежності від Польщі не бракувало як здібних людей для виконання цього завдання, так і необхідних друкарських засобів") не написав працю про недавнє минуле 1. Це була одна з багатьох хронік й історій— поряд із знаменитими творами Григорія Грабянки (1710) та Самійла Величка (1720), які намагалися заповнити прогалину і фактично творили козацьку історичну міфологію 2.

Повага до козацького минулого, шляхетський соціально-політичний світогляд і підтримка договірних відносин Гетьманщини з царем,— усе це присутнє в політичному діалозі «Разговор Великороссии c Малороссией» 3.

Написаний 1762 р. перекладачем Генеральної військової канцелярії Семеном Дівовичем, діалог відображає спосіб мислення нової шляхти Гетьманщини. Присвячений «чести, славе и обороне всей Малороссии», він включає в себе панегірик засновникові Гетьманщини Богдану Хмельницькому. Українській шляхті в діалозі приписується вирішальна роль у визволенні Гетьманщини з-під польського ярма, висловлюється жаль з приводу того, що українська знать і військова старшина не одержали визнання з боку імперської влади. Але найважливішим у діалозі є те, що він повністю заперечує концепцію Гетьманщини як частини єдиної Російської імперії. Так, персоніфікована Малоросія різко заявляє Великороси, що вона присягала на вірність цареві, а не їй, що фактично Малоросія і Великоросія — це окремі землі, зв’язані тільки спільним монархом, і що Малоросія має свої власні права, гарантовані всіма царями.