Сторінка
6
З іншого боку, Рум’янцев намагався привернути нову шляхту тим, що залучив її на імперську службу. У донесенні Катерині він рекомендував, щоб чини й урядові посади («дела») надавалися тим, хто «сею болЂзнию самовластва и независимости незараженныя» 4.
Наводячи такий аргумент, Рум’янцев вважав, що навіть шляхта з сильними автономістськими почуттями згодом буде іншої думки і служитиме державі. Катерина повністю схвалила пропозиції Рум’янцева і попросила його доповідати про «тих гідних ласки», хто заслуговував на дальше просування по службі 1.
Генерал-губернатор особливо підкреслював необхідність належного впливу на молодь. Він рекомендував відкрити в Гетьманщині імператорське кадетське училище, вважаючи, що це може прищепити українській шляхті любов до регулярної військової служби й викорінити «всЂ тЂ застарЂлыя и кривотолкния мысли сумазбродного казачества» 2. І хоча це здійснити не вдалося, Рум’янцев одержав право посилати дітей нової шляхти до Імператорського кадетського училища та Імператорського інституту благородних дівиць у СанктПетербурзі 3. Генерал-губернатор мав ясну мету: українська шляхта отримала б можливість навчатися разом з російською знаттю, підтримувати з нею зв’язки — отже, ставати лояльними слугами імперії. Зі свого боку, нова шляхта була дуже цим задоволена, оскільки українців здавна не допускали в імперські учбові заклади через офіційну думку, що «вь Малороссіи дворянъ нЂтъ» 4.
Генерал-губернатор захищав також українські претензії на дворянство для тих, хто перебував на урядовій службі. У записці до Малоросійської колегії Рум’янцев запропонував, щоб всі українські чиновники разом з посадою автоматично одержували рівні з росіянами чини; інші, однак, мали підтверджувати своє благородне походження 5. 1774 р. Рум’янцев від імені української старшини і шляхти знову звернувся до генерального прокурора ААВ’яземського з проханням надавати українським чиновникам відповідні чини 6. Нарешті, як верховний головнокомандуючий Рум’янцев мав право надавати звання корнета (найнижчий російський офіцерський чин), що давав шляхетські привілеї. Він вільно роздавав цей чин українським землевласникам, які не мали можливості одержати будь-який інший дворянський чин 7.
Виявилося, що стосовно селянства Рум’янцев й українська шляхта стояли на спільних позиціях. Катерина постійно нагадувала Рум’янцеву про необхідність захищати населення від експлуатації з боку старшин та знаті, водночас вважаючи право селян на переходи перешкодою для економічного розвитку та причиною соціального неспокою. Гетьман Розумовський свого часу вже обмежив переходи селян, вимагаючи від них перед відходом письмовий дозвіл від землевласника. Із запровадженням грошового податку переходи селян перетворилися у навіть більшу проблему, ставши першопричиною зростання несплачених податків (1768 р. — 79 тис. 703 крб. 52 3/4 коп.; 1769 р. — 136 тис. 658 крб. 14 коп.; 1770 р. — 177 тис. 142 крб. 25 1/2 коп.). І хоча частину боргів пізніше було виплачено, Малоросійська колегія вирішила вжити відповідних заходів. 1770 р. вона наказала повертати «біглих селян» їхнім колишнім панам і стягувати несплачені податки 1. Вперше з’явилося офіційне визначення — «біглий селянин», і українські пани усвідомили, що російський уряд здатний зробити те, чого не спромоглися вони, а саме: повністю закріпачити селянство.
Спільність соціально-економічних інтересів імперського уряду й української нової шляхти досить драматично проявилася під час повстання в селі Кліщинці (1767 р.). Подавши до перепису козаків, що мешкали в селі, як селян, місцеві поміщики Лисенки спробували примусити їх виконувати відповідні трудові повинності. Козаки звернулися до суду та центральної імперської адміністрації, але їх зусилля були марними через втручання генерального писаря Василя Туманського, що був швагром Лисенка. Обурені такою несправедливістю, селяни зруйнували лисенківський маєток. Пограбування потягнуло за собою втручання імперської влади, але ні каральні експедиції козацького війська, ні вмовляння козацьких і російських офіцерів не змогли заспокоїти село. Селяни стали озброєним табором і відмовилися визнавати будь-яку владу. Врешті-решт, 1774 р. імперські війська придушили повстання силою, вбивши 7 і захопивши в полон 53 повстанців. Пізніше 176 бунтівників були притягнені до суду, внаслідок чого керівників повстання заслали на Сибір, а виборних козаків позбавили стану та закріпачили 2.
Приблизно тоді ж на Правобережжі, що було під Польщею, спалахнуло велике повстання — Коліївщина, а в Запорозькій Січі вибухнув бунт. З огляду на такі заворушення та їх близькість до території Гетьманщини, українська шляхта почувала себе спокійніше, знаючи, що при необхідності імперські сили забезпечать їй військову підтримку.
Правління генерал-губернатора Рум’янцева було перервано новим загостренням міжнародних відносин та війною. 1768 р. всі військові сили Гетьманщини були приведені у бойову готовність через громадянську війну в Польщі та збройні українські повстання на Правобережжі. Пізніше, у 1769—1774 рр., Рум’янцев здобув славу як головнокомандуючий військами, що одержали перемоги над Османською імперією, а також як автор Кючук-Кайнарджийського миру. У війні взяли участь і козаки з Гетьманщини. Один із полків, кількістю у 3 тис. чоловік, був частиною сил під командуванням князя Олександра Михайловича Голицина, а більша армія, 6 тис. чоловік і три загони найманців з числа колишньої гетьманської охорони, знаходилася під командуванням Рум’янцева 1. Оскільки більшість української старшини брала участь у кампанії, в Гетьманщині залишився тільки тимчасовий уряд. Усі військові справи були під наглядом князя Платона Мещерського, а цивільною адміністрацією керував українець — генеральний суддя Ілля Васильович Журман 2. За час свого правління вони провели незначні зміни, але в цілому Гетьманщина ті 5 років пережила досить спокійно.
Завантажити реферат