Сторінка
5
Серйозну проблему для українських міст становили постій російських військ та квартирування різних службовців і чиновників. Цілий ряд наказів закликав до запровадження більш справедливої системи квартирування: 3 накази містили прохання, щоб козацька старшина, звільнена від цього законом, також забезпечувала військових і чиновників житлом. У наказах зустрічаються нарікання на необхідність забезпечувати чиновників-квартирантів свічками, дровами та фуражем. Нарешті, 5 наказів просили вислати, принаймні, частину військових підрозділів, що перебували у містах на постої.
Ще однією життєво важливою турботою були податки. З цього питання стався розкол: 3 накази, контрольовані міщанами, просили тільки злегка зменшити податок, а накази, контрольовані шляхтою та козаками, взагалі виступали проти грошового податку. Обидві групи виступали за скасування податкових заборгованостей, а шляхта вимагала зменшення мита на імпортовану з Криму сіль.
Міське населення ставило вимогу надати право шинкувати та оплачувати працю міщан на державних роботах. Інші вимоги або мають місцевий характер, або зустрічаються тільки в одному-двох наказах 1.
Хоча Київ був поза межами Гетьманщини, місто було з нею зв’язане, і будь-який розгляд міщанських наказів залишився б неповним без згадки про київський наказ. Як головний західний прикордонний пункт Київ упродовж XVIII ст. перебував під юрисдикцією спеціального імперського урядовця — київського генерал-губернатора, який займався всіма міжнародними та порубіжними проблемами і командував російськими військами, дислокованими в Києві та Гетьманщині в цілому. Київські міщани користувалися широкою автономією, включаючи магдебурзьке право. Періодично гетьман і козацька адміністрація поновлювали свою владу над козаками та старшиною, що мешкали в місті. Більше того, гетьман обкладав і збирав індукту і евекту на кордоні міста. З інших питань київські міщани здебільшого мали справу безпосередньо з царською адміністрацією. Із скасуванням в Гетьманщині імпортно-експортного податку (1764) та відставкою гетьмана Розумовського слабкі адміністративні зв’язки між Гетьманщиною і Києвом були знову порушені.
Відтак міські вибори в Києві контролював київський генералгубернатор Федір Волков. До виборів допустили тільки міщан. Наказ із п’яти пунктів, який був затверджений, показав, що київські міщани частково мали ті ж турботи, що й міщани Гетьманщини: високі податки на утримання російських військ; квартирування російських військ та чиновників; засилля іноземців, зокрема греків і волохів, які торгували в місті, не сплачуючи муніципальних податків; а також усім знайома проблема конкуренції козаків і старшини з міщанами в торгівлі 2.
Кияни скаржилися, що, незважаючи на те, що Київ вже не був осідком Київської сотні, сотник та деякі службовці все ще проживали в місті та шинкували тут напої, не сплачуючи жодних міських податків в магістрат. Міщани просили, щоб козаків або перевели в інше місто, або ж зареєстрували як міщан, зобов’язаних платити податки. Вони також пропонували поновити магістратський акцизний збір і широко й докладно виклали свої мотиви на користь міської автономії, зокрема магдебурзького права.
Невеликій групі російських розкольників, що проживали в Гетьманщині, також дозволили провести вибори й скласти свій наказ. У XVII ст. старовіри, втікаючи від релігійних переслідувань, поселилися у Чернігівському та Стародубському полках. За часів Петра І вони були зареєстровані як державні селяни, а імперська влада оподаткувала їх. Як особливі російські громадяни, що мали спеціальний статус, вони підпорядковувалися російській владі, тобто київському генерал-губернатору, а не гетьману. Відтак за їхніми виборами спостерігав не Рум’янцев, а Волков. Наказ старовірів висловлював побажання їхньої громади (передусім право на дотримання своїх релігійних обрядів). Просили вони дозволити їм торгувати у «Малоросії», а також змінити їх статус державних селян на російських купців 1.
Накази яскраво свідчать, що українські міста були неспроможні підтримувати свою автономію. Козаки та їх адміністрація панували навіть там, де було введено магдебурзьке право 2. Це не дивно, оскільки міста були адміністративними центрами полків і сотень (наприклад, Чернігів, Стародуб, Полтава та Лубни). Козаки нерідко домінували в муніципальному уряді, а в деяких брали на себе його функції 3. Пізніше навколишні села, луки й млини, що колись ставали містам у пригоді, козацька старшина або навіть приватні особи без особливого клопоту прибирали до своїх рук.
Адміністративне панування козаччини полегшило наплив до міст неміщан, особливо старшини і козаків. Підпорядковуючись тільки козацькій адміністрації, прибулі були поза межами міської юрисдикції магістратів. Це надавало їм виразні правові та фінансові переваги над міщанами: старшина та козаки не сплачували міських податків і не виконували загальноміських обов’язків, хоча й брали участь у торгівлі та промисловому виробництві. Тому, щоб уникнути міських податків і повинностей, міщани переходили на козацтво або ж подавалися на службу до знаті. Розвиток цих тенденцій, а також все більша участь селян у торгівлі та промислах призводили до безладдя у міських цехах і сприяли занепаду міщанства 4.
Навіть Київ, автономне місто з дуже слабкими зв’язками з Гетьманщиною, не оминув козацького натиску. Оскільки клір та іноземці так само були звільнені від міських обов’язків, у місті постійно зростала кількість людей, що лише користувались з міських переваг, не докладаючи жодних зусиль до управління та утримання міста. Повсюди у своїх власних містах міщани опинилися у явно невигідному правному, економічному й адміністративному становищі.
Міщани вважали, що для виправлення ситуації слід знову визнати їхні стародавні права та привілеї, включно з магдебурзьким правом, яке слід перекласти з польської мови на російську. Це могло б не тільки поліпшити їхнє становище (більшість міщан уже не знала польської мови), але й полегшити їхні звернення до російського уряду. Визнання українських міських прав було для російської влади єдиним засобом паралізувати владу козацької адміністрації. Але самі міщани не дуже усвідомлювали, що може спричинити міська автономія та магдебурзьке право. Вони сподівалися на звільнення їх від козацької адміністрації, підпорядкування всіх міських жителів міській юрисдикції, обмеження дозволу займатися торгівлею та промислами тільки до міщан та повернення колишнього муніципального майна містові. У всякому разі, міщани особливо просили імператрицю виконати ці їхні вимоги. Погарські міщани навіть навели місце з указу імператриці Єлизавети 1752 р., де йшлося про заборону торгівлі у містах чужоземним купцям і неміщанам 1. Цей указ не мав нічого спільного зі стародавніми правами українських міст, але посилання на нього свідчать про те, що, принаймні, частина міщан бажала не тільки опиратися на свої колишні права, але й того, щоб ситуацію виправила саме імператриця. Всі ці сподівання виявилися ілюзорними. Насправді ж, російська адміністрація так само руйнувала українські міста, оскільки саме там була розміщена більшість російських військ, що перебувала у Гетьманщині 2. Якщо старшині та козакам нерідко вдавалося уникати такого небажаного квартирування імперських військ, посилаючись на свої особливі права, то увесь цей тягар постою перекладався на плечі міщан. У всіх наказах містилися прохання порівну розподілити цей обов’язок, захистити від непомірних витрат на утримання російських солдатів й чиновників і створити спеціальні комісії, які б вирішували суперечки, що виникали (див. табл. 5.4). Квартирування російських військ ані звільнило міщан від грошового податку, ані врятувало їх від частого залучення до різноманітних державних робіт, особливо під час воєн. Таким чином, міщани були зобов’язані переносити основні фінансові витрати на військові потреби імперії.
Завантажити реферат