Сторінка
4
СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ (1093—1113).
Правління Святополка позначилось передусім жорстокими нападами половців, які сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирі і заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні здобутки на півдні. На чолі половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українців половецьку навалу. («Боняк шолудивий»). Ця страшна трагедія українського народу відбулася на тлі невгамованої міжусобної боротьби князів, які, замість об'єднання, використовували ворогів України для зведення своїх порахунків. Не допомагали ні окупи, що їх давали князі половцям, ні шлюби князів з половецькими князівнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою Тугорхана, в надії забезпечити спокій, але — марно. Це була оргія половецьких нападів: одночасно три великі орди під проводом Боняка, Курі та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив Переяслав. Становище характеризує такий факт: року 1094 мешканці Юр'єва в Пороссі з єпископом утекли до Києва, і Святополк заснував для них місто коло Витечева. Бояри «розважні», — як пише літописець, — переконували князів припинити «котори». «Потім порозумієтеся між собою, а тепер кінчіть справу з половцями», — казали вони. Нарешті князі погодилися з'їхатись восени 1097 року в Любче, урочище біля Києва. Приїхали; Святополк П, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князівство не було репрезентоване, бо фактично зібралися на нараду тільки князі-Ярославичі. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю «отчиною»: Святополк — по Ізяславові, Володимир — по Всеволодові; Давид, Олег та Ярослав — по Святославові, а решта — волостями, що їх дістали від Всеволода: Давид Ігорович — Володимиром, Володар та Василько Ростиславичі — Перемишлем та Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорії кінець концентраційній політиці, доведений до кінця, і Новгород залишився у Мономаха, а не повернувся до Святополка. Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь союз князів. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних .союзів князів з половцями. Проте, дружні ухвали Любецького з'їзду були негайно порушені. За підмовою Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовельський хоче забрати Волинь, Турово-Пинське князівство та . волинські землі Святополка — Святополк захопив Василька й на казав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій взяли . участь Угорщина та Польща (1097-1100). На з'їзді у Витечові в 1100 році ухвалено покарати Давида, відібравши у нього Волинь і передавши її Святополкові, співучасникові в злочині. Але кару для Да-. вида визначено не надто тяжку, бо йому дано замість того Божську га Острозьку волості, Дубен і Чарторийськ, крім того 400 гривень, а згодом — Дорогобузьку волость. Під час цієї війни були моменти, коли знов забирало голос віче. Наприклад, 1098 року, після осліплення Василька, віче у Володимирі поставило Давидові вимогу назвати бояр, що намовили його проти Василька; бояр віддано Ростиславичам, які стратили їх. Почувши про осліплення Василька, Володимир Мономах, разом із Святославичами, пішов на Київ. Святополк хотів був такати, але вираву взяла в свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку він дуже шанував. Вони умовили Володимира не воювати і тим не йти на руку половцям Тут цікаві — і участь людности Києва, і роля княгині Ганни, треба гадати, популярної в народі. Після Любецького та Витечівського з'їздів Україна являла собою таку картину: Правобережжя — належало Ростиславичам та Ізяславичам, Лівобережжя — Святославичам і Володимирові Мономахові, який правив Переяславом, Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володіння було значно більше, ніж Святополка. Але Святополк спирався иа Святославичів, Польщу та Угорщину, і перше місце наприкінці XI та на початку XII ст. належало Йому. Після Любецького з'їзду в князівську практику входить новий елемент: з'їзди, або знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх рішення питання внутрішньої політики і зокрема — боротьби з половцями. По закінченні, з ініціативи Святополка та Володимира, міжусобної війни на Витечівському з'їзді, князі збиралися ще кілька разів: на Золотчі, в Сакові, над Долобським озером 1103 р., переважно в справі спільної боротьби з половцями. Ціле десятиліття XII ст. було присвячене боротьбі з половцями, і героєм її став Володимир Мономах. Велася вона із змінним успіхом, коштуючи величезних жертв. За кожний успіх українських князів половці відплачували ще жорстокішими нападами й руйнаціями. Нарешті, з ініціятиви Володимира, в 1111 році силами всіх князів зорганізовано похід до Сіверського Дінця, де половців остаточно розбито, взято силу полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втік до Грузії — «за залізні вороти». Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захоплені описи її в літописах, оспівана в піснях, переказах. Літописець зазначає, що слава про похід 1111 року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті пройшла й до Риму». На деякий час в Україні настав спокій. Фактично перте місце протягом цього часу посідав Володимир, який здобув велику популярність, і авреоля слави оповила його постать. В наступних 50 роках лише час від часу притягали князі половців у своїх сварках. Особа Святополка відходить у тінь, порівнюючи з блискучою діяльністю Володимира Мономаха, що цілком відповідала народнім прагненням. Святополк не тішився популярністю. Пам'ять про нього зв'язана з якимись сумнівними грошовими операціями, участю в спекуляції сіллю, конфіскацією майна заможних людей. Як правитель — він був нездарний й неморальний, що показала сумна справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правління виявили кияни, як тільки він помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих жиДів лихварів. Боярство, настрашене погромом, вдалося до Володимира Мономаха. Віче на другий день по смерті Святополка ухвалило просити Володимира взяти під свою руку Київ. Ситуація була дуже складна, і жадних законних прав Володимир не мав: Київ не робив вийнятку з ухвали Любецького з'їзду — спадкоємцем Святополка був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в роді, такими були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Оче.видно, віче, додержуючи традицій, зробило таку мотивацію, закликаючи Володимира: «поиде, княже, на стол отен й деден». Після кількох запрошень Володимир погодився. Це було дуже важливе рішення, внаслідок якого старшу лінію Ізяславичів відсуваю. Володимир, сильніший за всіх князів, зробив останню спробу сконцентрувати землі України довкола Києва, але під владою свого роду: «Володимирове плем'я» творило нову династію.
Завантажити реферат