Сторінка
3
СВЯТОСЛАВ II (1073—1076)Святослав правив надто короткий час, і відомості про нього дуже бідні. Серед них можна виділити дві важливі групи фактів. Насамперед — пробудження громадської думки, з якою Святослав мусів рахуватися. Носієм такої думки виступив Києво-Печерський манастир, де скупчилася розумова еліта України. Найбільше значення ц тому манастирі мали його основоположники — Антоній і Теодогій. За правління Ізяслава його прихильником був Теодосій. Антоній, як видно, був в опозиції до Ізяслава, не знати ближче чому; він був на боці Всеслава, і коли 1069 року Ізяслав повернувся до Києва, Антонія переховував у Чернігові Святослав. М. Грушевський припускав, що за тих часів до Святослава могло перейти більше людей, незадоволених з Ізяслава. Позбавлення Ізяслава престола викликало в Києво-Печерському манастирі реакцію проти Святослава. Ігумен Теодосій, запрошений Святославом, не прибув до нього на трапезу, він писав «епистолії», виступав усно, порівнюючи Святослава з Каїном, і вимагав повороту престола Ізяславові. Святослав примушений був рахуватися з Теодосієм, запобігав його ласки, виявляв до нього пошану, і досягнув того, що Їводосій дозволив поминати на єктеніях Святослава, але після Ізяслава. Ці факти свідчать про те, яке місце належало Києво-Печерському манастиреві та його ігуменові в Українській державі. З другого боку відчувалася опозиція в Київській дружині, зокрема в зв'язку з переходом до Києва чернігівської дружини. Святослав правив не повних три роки; найздібніший з усіх Ярославових синів, він намагався захопити, якнайбільше земель, прагнув єдиновладдя. До історії перейшов він як книголюб, подібно до Ярослава, і з його ім'ям зв'язані два Збірники — 1073 та 1076 років. Обидва Збірники переписав якийсь Іван, а може це були два різні Івани. На другому є примітка, що переписано його «из многих книг княжих». Зміст їх — переклади різного роду статтей з болгарських та грецьких оригіналів. Збірник 1076 р. прикрашений чудовими міні-ятюрами, серед них — портретне зображення Святослава з родиною. Збірник 1073 року укладений був власне не Святославом, а ще Ізяславом. Року 1077 великокнязівський престол посів Всеволод. Чернігів він віддав синові Володимирові, а Волинь — Олегові Святославичеві. Діставши вістку про смерть Святослава, Ізяслав, з допомогою Бо-леслава II, рушив на Україну. Всеволод без боротьби передав йому великокнязівський престол.
ІЗЯСЛАВ (1077—1078). Третє правління Ізяслава (1077-1078) виповнене боротьбою з молодшими князями-«ізгоями». Перший конфлікт з ними стався ще за володіння тріюмвірату, 1064 року, коли Ростислав Володимимирович, заволодівши Тьмутороканню, вигнав звідти Гліба Святославича, але незабаром був отруєний корсунським греком: мабуть, він втручався в справи Криму. В момент повороту Ізяслава князів-«ізгоїв» стало більше, і вони завзято допоминалися своїх прав. Тьму-торокань стала свого роду Запоріжжям, куди тікали молоді князі з-під опіки дядьків і де збирали сили для боротьби. На зміну гегемонії Києва виступає сепаратизм окремих земель. Року 1078 вибухла перша війна між старшими і молодшими князями. Всеволод здобув від Ізяслава Чернігівщину, якою колись володів Святослав. Це викликало похід Святославичів, яких підтримали інші «ізгої». На допомогу взяли вони половців — явище, що стало постійним у князівських війнах. На Нежатиній ниві — урочищі біля Чернігова — стався бій, в якому загинули Ізяслав і молодий князь«ізгой» Борис Вячеславич. У «Слові о полку Ігоревім» зворушливо згадується цю трагічну битву, а літописець присвятив Ізяславові цілий панегірик, забуваючи й розправу з киянами року 1068, і те, що 1078 року правда була ва боці Боріса та Олега, а не їхніх стриїв.
ВСЕВОЛОД (1078—1093). Останній з Ярославичів, Всеволод об'єднав під своєю владою Київ, Чернігів, Смоленськ, Переяслав, землі над Волгою і прагнув поновити єдність Київської держави. Однак, все правління його виповнено було боротьбою з «ізгоями», число яких незаконно збільшено синами великого князя Святослава. У боротьбі з ними головним діячем був талановитий син Всеволода — Володимир Мономах. Поза владою Всеволода залишалися Полоцьке князівство, де князював Всеслав, землі Ізяславичів: Володимир, Туров і Пинськ (Ярополка) та Новгород (Святополка) і Галичина, де князювали в Перемишлі, Теребовлі та Звегіигороді три брати Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. Про них дійшло небагато вісток, але видно, що вони завзято боронили свої землі від Угорщини, Польщі, Волині. Володар і Василько року 1084 заволоділи Володимиром, що належав Ярополкові. Володимир Мономах відібрав його від Ростисла-вичів і передав знов Ярополкові. Це викликало ненависть між Ростиславичами та Ярополком, і року 1087 по дорозі до Звенигороду Ярополка вбив скритовбивник, який втік до Перемишля, до князя Рюрика. Це викликало підозру, що в злочині брали участь Ростиславичі. Всеволод закінчив тим, що закріпив за Ростиславичами все Підкарпаття з Теребовлею. Частина Волині з Володимиром, що звалася пізніше Володимерія, дісталася, згідно з волею Всеволода, «ізгоєві» Давидові Ігоревичеві. Берестя виділено Святополкові Ізяславичеві: він обміняв Новгород на Турово-Пинську волость. Святославичі, всупереч усім правам, втратили батьківську спадщину. Гліб загинув 1078 року на засланні, а Романа 1079 року забили під час походу на Переяславщину його ж спільники-половці. Найактивніший Олег, після невдачі на Нежатиній ниві 1078 року, втік до Тьмуторокані, але там його схопили хозари й передали грекам — треба гадати — на бажання Всеволода. Греки продержали його у в'язниці чотири роки, і лише 1083 року він повернувся до Тьмуторокані. Молодший Святославич — Ярослав — сидів у Муромі. Боротьба з «ізгоями» була страшна тим, що відкривала шляхи в Україну половцям, яких «ізгої» брали за допоміжне військо. Приходили половці й самі, палили міста і села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з ними вів головним чином Володимир Мономах. У своїй автобіографії він перелічує десятки походів. Всеволод, хоч порівняно не був ще старий, сам рідко брав участь в походах, і виявив себе як обережний дипломат. Володимир Мономах в автобіографії писав, що Всеволод був дуже освічений: не виїжджаючи нікуди («дома седяй»), вивчив п'ять мов. До цього, можливо, примушувало й те, що, крім дипломатичних стосунків з Европою, мав він складні умови в родині: одружений з візантійською царівною, Мономах (це ім'я передалося старшому синові, Володимирові), мав свояками королів Франції, Угорщини, Норвегії по сестрах; Польщі, Саксонії — по братах; доча Євпраксія була німецькою цісаревою, а син Володимир одружився з дочкою англійського короля Гаральда П, ґітою, що згинув у битві при ГастінГсі, р. 1066; в тій же битві загинув Гаральд Гардрада, чоловік Єлисавети Ярославни, король Норвегії, що прийшов був з військом Вільгельма Завойовника, короля Нормандії, на завоювання Англії. Так у цій далекій країні два Гаральди — свояки київських князів — наклали головами. З чужоземних шлюбів часів Всеволода найважливіший був шлюб його дочки Євпраксії-Прокседи. Молоденькою дівчиною видано її 1084 р. за маркграфа саксонського Генріха Довгого. Хроністи оповідали про її надзвичайно багатий посаг. Після його смерти Євпраксія-Прокседа одружилася 1089 року з цісарем Генріхом IV, і Генріх IV коронував її. Тоді дістала вона ім'я Адельгайди. Можливо, грали тут ролю матеріяльні розрахунки: Генріх IV не забув скарбів, що їх дістав від Ізяслава за допомогу, і від Святослава — за невтралітет у боротьбі братів за престол, та й посаг Євпраксії прибув на верблюдах до Німеччини лише 5 років тому. Які б причини не викликали цей шлюб, він виявився дуже нещасливим. Генріх IV, як оповідали німецькі хроністи, надзвичайно жорстоко поводився з молодою дружиною, а Генріхів син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише погіршив цим її становище. Коли Генріх IV, продовжуючи боротьбу за інвеституру, вирушив до Італії проти папи, він ув'язнив Адельгайду в Вероні, але вона втекла з в'язниці до маркграфині Тосканської, Матільди, головного ворога Генріха IV, і Матільда допомогла їй звернутися до папи Урбана II. Справу її з Генріхом IV обговорювали, згідно з волею папи, на Соборі в Констанці, а потім у П'яченці р. 1095 — перед 30тисячним натовпом. Генріха IV засуджено і виклято за знущання з жінки. Євпраксія повернулася до Києва, вступила до манастиря, де й померла 1109 року. Трагічна доля київської княжни стояла кілька років в центрі уваги всієї Европи й відограла значну ролю в долі Генриха ІУ. Дуже складні були взаємини Всеволода з Візантією. Одружений з Мономахівною, він, очевидно, не мав жадних конфліктів на церковному ґрунті. Цісар візантійський, Михаїл VII Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв його побожність, закликав до солідарности з Візантією, просив допомоги. Після Іларіона, про якого незнати, чи він помер митрополитом, чи примушений був залишити катедру, тільки 1072 року бачимо митрополита-грека Юрія. Від 1077 року з'являється митрополит Іван II Продром, теж грек, видатний учений. Року 1054 стався поділ Церков. За 20 років після того папи починають шукати шляхів для поновлення їх єдности. Цього прагнув папа Григорій VII, це сприйняли його наступники — папи Віктор III, Урбан II і антипапа Климент III, який вислав до Києва, до митрополита Івана 11 посольство, з кардиналом Григорієм на чолі з пропозицією з'єднатися з Римською Церквою. Лист Климента III не зберігся, але збереглася відповідь митрополита Івана II, в якій він заявляє, що не має права вирішувати питання об'єднання Церков і радить звернутися до патріярха. Важливим є спокійний, лагідний тон відповіді митрополита; він передає привіти Климентові III, клірикам та пастві від себе, руських єпископів та «мирян». Папу називає «всесвятішим і преосвященним братом». На кінець XI ст. припадає кілька не цілком ясних, але цікавих фактів. Після смерти митрополита-грека Івана 111 1090 року, в літописі згадується ім'я Єфрема, єпископа Переяславського, як митрополита, але не Київського, а Переяславського. Невідомо, хто був він: грек, вірменин чи українець. З його біографії видно, що був він при дворі Ізяслава, потім постригся в Києво-Печерському манастирі. Єпископ Переяславський Єфрем будував у Переяславі церкви, мури, переніс мощі св. Теодосія до церкви Києво-Печерського мана-стиря. Це викликає сумнів, чи був він греком, бо митрополити-греки ставилися вороже до канонізації українських святих. Можливо, що Всеволод без благословіння патріярха передав Єфремові управління митрополією. З правлінням Всеволода зв'язана така подія. Року 1087 італійці «перенесли» до міста Барі з Мир Ликійських мощі св. Миколая до спеціяльно збудованої базиліки. Пишне святкування, що відбулося там, описав приявний, з прізвища невідомий українець у «Сказанім». Він згадує наших князів: великого князя Всеволода, Чернігівського — Володимира Мономаха, папу Германа (помилка переписувача: Урбана II), єпископів, не роблячи різниці між православними і католиками. Припускають, що автором цього твору був Єфрем. Десь у 1090-1093 рр. «Сказаніє» з'явилося в Україні, і незабаром укладено службу з нагоди перенесення мощів (призначену на 9 травня), з акафістом, в якому перелічено чудеса в Барі та в Україні. Отже, Україна була цершою православною країною, яка святкувала перенесення мощів до латинської Італії, бо, звичайно, підстав для радости Візантія в тому не мала. Другим цікавим фактом е літописна згадка, що 1091 року до Києва прибув «Феодор грек митрополит от папи из Рима й принесе багато мощей святих». Тут ясно одне: стосунки між Києвом та папами не припинялися протягом 40 років після поділу Церков. Десь наприкінці XI ст. згадувано в Україні в молитві Собору Богоматері імена святих, яких не визнавала грецька Церква: Канута, Беовульфа, Олафа, Магнуса, Албана; чеських святих — Віта, Вац-лава, Людмилу. Цікаво, що в Чехії дуже рано почали шанувати святих Бориса та Гліба, раніше, ніж в Україні. Все це свідчить про незалежність Української Церкви від Візантії. Цікавий своєю високою толерантністю в питаннях релігії «Путивник» ігумена Данила, чернігівця родом, який трохи пізніше, в 1108-1112 рр., за часів Єрусалимського королівства, відвідав Єрусалим. Він оповідав про відвідини короля Балдуїна, уважне ставлення до нього короля, про відвідини манартирів католицьких та православних. Рівнобіжне з тенденцією до повної толеранції в релігійних питаннях існує протилежна: під впливом грецького духовенства, головно митрополитів-греків — зароджується вороже ставлення до латинства. «Одинока полемічна література, яка зосталася нам з давньої Руси, звернена проти латинян і майже вся вийшла з-ігід пера греків ХІ-ХІІ в.», — писав М. Грушевський. Греки, приходячи в Україну і застаючи тут чужинців-латинян, остерігали паству проти них. Становище цих проповідників ускладнювало те, що число шлюбів членів княжої родини з «латинниками» зростало, а за ними, треба припускати, йшли й двірські шлюби. Одним із перших творів проти латинян було «Стязание с Латиною» митрополита Юрія (1070-1077 років). Зі смертю Всеволода закінчилося перше покоління спадкоємців Ярослава, і вже за цей короткий час — 39 років — виявилася цілковита непридатність його системи до України: зростання числа «ізгоїв», боротьба їх за свої права й землі, війни, в яких з руки скри-товбивців загинуло чотири князі (Ізяслав, Борис, Роман і Ярополк), та чорні хмари половців, що їх молодші князі, доходячи своїх прав, наводили на Україну, Після смерти Всеволода великокнязівський престол міг посісти син його, Володимир Мономах, який був увесь час його підпорою, вів усі війни, «скачучи з Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди», — був, за висловом М. Грушевського, «паном ситуації в Києві». Але Володимир Мономах не захотів цього і запросив на великокнязівський престол Ізяславового сина, Святополка, а сам пішов у Чернігів.
Завантажити реферат