Сторінка
1
Поки еліта привілейованих земель демонструвала на Законодавчій комісії свою опозицію російському централізмові, ціла серія повстань яскраво підкреслила ще більше незадоволення урядовою політикою з боку місцевих народів, кочовиків і козаків. Саме тоді, коли Російська імперія втягнулася у війну проти Туреччини, її потрясали повстання вздовж південних і східних кордонів, від Польщі до Маньчжурії. Для деяких козацьких формувань і місцевих народів це був останній бій проти зростаючого тиску «регульованої» Російської держави на їхній спосіб життя.
По цьому величезному російському кордону імперська адміністрація зіткнулася з двома взаємопов’язаними проблемами: 1) рішучим відстоюванням традиційних прав різними козацькими формуваннями і етнічними групами перед лицем постійної загрози від російської імперської влади; 2) незадоволенням виборних козаків і селян старшиною та землевласниками. Найгостріше остання проблема проявлялася на порубіжних землях, бо там незадоволені часто-густо мали в своїх руках зброю, були відносно вільними і на силу могли відповісти силою. Ці вибухи приховували в собі небезпеку поширення конфлікту на центральні провінції імперії і, отже, загрожували самій основі соціальних взаємин між господарем і кріпаком.
Україну заливали хвилі соціального неспокою. На Правобережжі, під Польщею, вибухло криваве повстання, очолене запорозькими козаками, яке було придушене в 1768—1769 рр. з допомогою російських військ 1.
Повстання відгукнулося і в Гетьманщині, оскільки частина повсталих перейшла кордон і підштовхнула цілу низку козацьких і селянських виступів 1. Як правило, вони не мали масштабного характеру, але в с. Кліщинцях все ж таки вибухнуло досить значне повстання 2. Місцева поміщицька родина Лисенків, зареєструвавши козаків, що проживали в селі, як селян, спробувала нав’язати їм відповідні трудові повинності. В цій справі козаки звернулися до суду, а потім — до центральної імперської адміністрації, проте їхні зусилля виявилися марними через втручання генерального писаря Василя Туманського — швагра Лисенка. Розгнівані селяни зруйнували лисенківський маєток (1767), після чого до конфлікту підключилася урядова влада. Але жителів міста не вдалося підкорити ні козацьким загонам, ані козацькій старшині та російським офіцерам, що приїжджали туди на переговори. Врешті-решт, 1769 р. урядові війська придушили повстання силою — 7 заколотників було вбито, а 53 заарештовано. Пізніше 176 повстанців постали перед судом. Керівників повстання вислали на Сибір, а виборних козаків позбавили козацького статусу і закріпачили.
На південь від Гетьманщини, у Запорозькій Січі, збунтувалося найбідніше козацтво. Кошовий отаман Петро Калнишевський зі старшиною змушені були шукати захисту в російському гарнізоні. Після придушення повстання російськими військами слідство довело, що бунтівники хотіли обрати нову старшину, захопити гроші, зброю й амуніцію, а потім шукати захисту в турків 3. Між 1770— 1774 рр. у різних запорозьких формуваннях пройшли поодинокі виступи проти старшини 4.
1769 р. в щойно створеній Новоросійській губернії повстало кілька загонів уланів 5. Їх набирали з козаків Гетьманщини і простого люду, і вони не хотіли підкорятися регулярній військовій дисципліні. На придушення повстання вислали запорожців, але лише 1770 р. регулярній російській армії разом із донськими козаками вдалося втихомирити бунтівників.
Хоча запорозька верхівка і гасила соціальні конфлікти з допомогою російської влади та військової сили, вона, однак, чинила відчайдушний опір будь-яким російським обмеженням своєї автономії. Петро Калнишевський — кошовий, що змушений був шукати в росіян захисту від своїх власних підлеглих,— намагався повернути запорозькі території, що контролювалися російською адміністрацією 1. Поки численні імперські комісії вивчали територіальні претензії запорожців, останні почали розганяти привезених імперським урядом колоністів, приймаючи водночас під козацький протекторат інших поселенців 2. Роздратований відсутністю прогресу у переговорах з урядом, Калнишевський навіть погрожував, що шукатиме захисту для війська в Туреччини 3,— за подібну політичну альтернативу виступили козаки, які повстали проти старшини. Підозріння щодо запорозького сепаратизму підсилювалися чутками про секретні переговори запорожців із польськими конфедератами 4.
Імперський уряд вважав запорожців основними підбурювачами соціальних заворушень, розглядаючи їх як серйозну перешкоду імперській колонізації Півдня, як потенційно небезпечних сепаратистів. Поки запорожці були частиною імперських сил у війні проти турків, не було жодної можливості якось діяти проти них. Навпаки, запорожці отримували імперські почесті, нагороди й запевнення в тому, що невдовзі всі їхні територіальні вимоги будуть вирішені 5.
Сепаратистські тендещї відчувалися також серед східних сусідів запорожців — донських козаків. 1771 р. отамана Донського війська Степана Єфремова звинуватили в таємних зв’язках з татарськими та кавказькими правителями, а саме: князями Кабарди та кумицьким князем Теміром 1. Отаман нібито не воював з татарами, оскільки був з ними у «змові». У всякому випадку, 1769 р. Єфремов розпустив своє військо і не виступив проти кримських татар. Ні він, ні донські козаки не приєдналися до Другої російської армії, як це наказувала 1770—1771 рр. Військова колегія. Невдовзі Єфремов взагалі виступив проти того, щоб російські офіцери командували донськими козаками. Коли його викликали у Санкт-Петербург для пояснень, Єфремов відмовився підкорятися і з допомогою козаків переховувався до жовтня 1772 р. Його нарешті схопили, спочатку присудили до страти, але 1773 р. замінили вирок на довічне ув’язнення. Для розслідування цієї справи була створена спеціальна імперська комісія, яка потім допитувала 50 найближчих соратників Єфремова.
Завантажити реферат