Сторінка
1

Плани Дауеса та Юнга та їх роль у повоєнній відбудові Німеччини

ЗМІСТ

1. Наслідки Першої світової війни і Версальський договір 3

2. Криза репараційної системи 5

3. План Дауеса 7

4. План Юнга 10

5.Наслідки 10

Література 12

1. Наслідки Першої світової війни і Версальський договір

Після Першої світової війни розвинені країни були заклопотані проблемами розподілу територій, завоювання ринків і утвердження на них, розв'язанням політичних проблем.

Однією із особливостей цього періоду був той факт, що в повоєнному економічному розвитку світове господарство функціонувало в режимі Версальського договору, що був підписаний 28 червня 1919 року з Німеччиною у Версальському великому палаці (ратифіковано 9 липня 1919р. Німецькими національними зборами). Ця дата вважається датою закінчення 1-ї світової війни.

За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв’язанні світової війни. Вона втрачала всі свої колонії, деякі території передавалися сусіднім державам, на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти.

Версальський договір є складовою частиною Версальсько-Вашингтонської системи. До цієї системи входили:

- Комп'єнське перемир'я між Німеччиною і головними союзними державами (1918 рік). За цим перемир'ям Німеччина капітулювала.

- Паризька мирна конференція (1919 1920 рр.). В межах цієї конференції були підготовлені Сен-Жерменський мирний договір (був підписаний головними союзними державами та Австрією), Нейнський мирний договір з Болгарією, Тріанонський мирний договір з Угорщиною і Севрський мирний договір з Турцією.

- Вашингтонська конференція (1921 1922 рр.). Нею були розроблені договори що стосувалися і якими потім регулювалися відносини, пов'язані з воєнно-морськими проблемами Далекого Сходу і басейну Тихого океану.

Версальському договору належало центральне місце у відновленні і повоєнному регулюванні системи світогосподарських зв'язків. Договір було підписано в червні 1919 року з одного боку США, Британією, Францією, Італією, Японією Бельгією та іншими державами, з іншого переможеною Німеччиною. За цим договором Німеччина, втратила всі свої колонії, які були поділені між Великобританією, Францією, Японією та Бельгією.

Німеччина змушена була визнати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. За Версальським договором Франції було повернено Ельзас і Лотарингію і передано на 15 років вугільні шахти Саарської області (під наглядом Ліги Націй). Ряд округів відійшло до Бельгії (Мальмеді, Ейтен, Морене). Деякі території відійшли до Данії, Литви, місто Гданськ було оголошено вільним містом.

Виплати у вигляді контрибуцій були визначені в розмірі 132 млрд. золотих марок. За договором Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння. Армія Німеччини обмежувалася 100 тис. солдат. Таким чином, Версальський договір ставив Німецьку економіку на межу катастрофи.

В результаті війни Німеччина втратила зовнішні ринки. В катастрофічному стані опинилися основні галузі виробництва, потерпіла крах кредитно-фінансова система, зовнішньоторговельний оборот знизився до 1/3 довоєнного рівня. В цілому Німеччина характеризувалася політичною дестабілізацією, різким падінням життєвого рівня населення і економічним крахом.

2. Криза репараційної системи

На початку і в середині 20-х років Версальський договір перестав спрацьовувати. Стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту між Францією й Ні­меччиною. Одною із причин було те, що Німеччина повільними темпами відновлювала свій економічний потенціал, та, у зв'язку з економічною депресією, виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пу­анкаре рішуче вимагав від неї «безумовного виконання Версальського договору». Оскільки слабка Німеччина як партнер для країн Європи була невигідна, тому йшов пошук шляхів відновлення німецької економіки.

Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау намагався це робити й поплатився своїм життям: 28 червня 1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терорис­том. Уряд К. Вірта в липні заявив, що він не спромож­ний продовжувати виплату репарацій і просить установи­ти мораторій на 2 — 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила репарації на суму 3,4 млрд. марок (у тому числі на 1,8 млрд. марок готівкою і на 1,6 млрд. марок поставка­ми вугілля, лісу та ін.).

Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеччині й твердо вирішив окупувати Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації.

11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танка­ми й артилерією, окупували основні центри Рурського басейну.

Німецький уряд заявив протест, відкликав свого пос­ла з Парижа й наказав населенню Руру вдатися до «пасивного опору», який часто ставав активним. У результа­ті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинили­ся через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радян­ський Союз засудив дії Пуанкаре, підкресливши, що це — «небезпечна гра з вогнем», яка може викликати нову воєнну пожежу. СРСР направив населенню Німеччини десятки ешелонів із хлібом і продовольством.

Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися під наглядом військ окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і бельгійських шах­тарів. Натомість з окупованої зони насильно виселили 145 тис. Німців. У Німеччині назрівала революційна ситуація. Спалах­нуло повстання в Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму німців ще більше ускладнили станови­ще в країні.

Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні на­слідки для Франції. Зросли окупаційні витрати, а постав­ки вугілля з Руру скоротилися через саботаж німців. У са­мій Франції й серед світової громадськості ширилося осудження окупаційної політики уряду Пуанкаре.

США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втру­титися, щоб «урятувати Європу від катастрофи». Держав­ний секретар Юз, виступаючи в Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922 р., заявив, що «серед ночі почув голос Божий», який порадив йому створити міжнародний комітет експертів для розробки репараційного плану й послати туди американських представників. Через рік — 12 жовтня 1923 р. — уряд Великобританії підхопив цю ідею й нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в репараційному питан­ні. Французькій дипломатії довелося відступити й дати згоду на створення такого комітету.

У листопаді 1923 р. вирішено організувати два коміте­ти експертів. Перший — для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Другий — для по­шуку шляхів повернення та припливу капіталів у Німеч­чину. Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й Англія надали німецькому урядові першу велику позику.