Сторінка
6
Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині наприкінці XVII ст. панщина звичайна, дарова, шарваркова у королівщині дорівнювала в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках - 133 дні.
Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належала повозова повинність (або 14 днів, 8 золотих). В усій масі кріпосних повинностей на відробіток ренти припадало приблизно 68,2%. Селяни також сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами — 26,6%, данину зерном (осип) - 1,7% , пряжею - 2,2%, продуктами харчування — 1,3%, виконували роботу по двору, відбували сторожову повинність. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.
Для розвитку західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. визначальним було аграрне законодавство австрійських монархів Марії Терези та Йосифа II. Першим законом (1773), що змінив поземельні відносини в Галичині, удержавлювалася королівщина. У 1774 р. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Кількість монастирів зменшилась на 54. Священики греко-католицьких парафій та їх родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осипів.
Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 р. Поміщикам заборонялося притягати селян до відбування повинностей понад записані в інвентарі, до панщини в неділю і у свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, карати без спеціального присуду.
Патентом від 5 квітня 1782 року Йосиф II скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, піти від пана тощо. Селяни стали цісарськими підданими. Вони запишалися прикріпленими до землі й продовжували виконувати панщину та інші повинності.
Найбільш прогресивним був загальноавстрійський Урбаріальний патент Йосифа II від 10 лютого 1789 року. Проголошувалось, що всі селянські повинності належить встановлювати пропорційно до кількості землі, що перебувала в користуванні селянина. Розміри державних і урбаріальних (на користь пана) повинностей не могли перевершувати 30% загального доходу від селянської землі, зокрема урбаріальні повинності -17,8%, а державні для Галичини - 8,3%, для інших провінцій -12,2%. Урбаріальні повинності мали сплачуватися грішми, що вело до скасування панщини. Встановлювався однаковий поземельний податок для всіх категорій власності, а також норми прибутковості окремих категорій земельних угідь.
Австрійське аграрне законодавство загалом було прогресивне, оскільки відповідало інтересам економічного розвитку, зокрема Галичини. Але збереження права власності феодала на всі землі маєтку, визначення рустикальних земель не майном, а наділом селян, відсутність вільних земель не забезпечували реалізації прогресивних законів.
Отже, для аграрних відносин другої половини ХУІІ-ХУШ ст. у західних і правобережних українських землях було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних, північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.
Як уже зазначалось, основу економіки України в цей період становило сільське господарство. Його розвиток в окремих регіонах відбувався нерівномірно. Спочатку перед вела Лівобережна і Слобідська Україна, а згодом підтягнувся й Південь, де значно розширилися посівні площі, що було викликано постійним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію.
За добу пізнього феодалізму землеробство на Україні мало головним чином зерновий характер. Як і раніше, повсюдно широко культивувалися жито, пшениця, ячмінь, овес, просо, гречка, горох тощо. Проте вже з другої половини XVII, а надто у XVIII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. Наприклад, на Лівобережжі та
Слобожанщині більше уваги почали приділяти вирощуванню жита, на Півдні — пшениці. В другій половині століття в окремих фільварках пшениця займала 30% озимого клину.
З середини XVIII ст. на Україні розпочали вирощувати картоплю. Приблизно в цей же час селяни Покуття й Півдня Поділля почали культивувати кукурудзу. Розвиток товарно-грошових відносин вимагав збільшення посівів технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. До другої половини століття відносяться перші спроби ведення садівництва й виноградарства на науковій основі. В культуру запроваджується цукровий буряк і соняшник.
У другій половині XVII - XVIII ст. спостерігалися також зрушення в системі обробітку ґрунту. Зростала площа угноюваних ланів. Окремі великі землевласники, зацікавлені в збільшенні прибутків від землеробства, поступово руйнували стару двопільну сівозміну і освоювали багатопільну систему, закладаючи тим самим основу для раціонального ведення сільського господарства.
За доби пізнього феодалізму на Україні важливого значення набуло тваринництво, зокрема племінне конярство; зростала кількість кінних заводів. На Лівобережжі та Слобожанщині розводили коней української, російської, англійської, німецької, угорської, датської, іспанської й інших порід. Ще в першій чверті XVIII ст. царський уряд намагався перетворити територію України, що входила до складу російської імперії, на спеціалізований район високоякісного вівчарства. На Лівобережжі у 80-х роках XVIII ст. існувало вже понад 200 великих овечих заводів. Велике місце в сільському господарстві України, особливо у північних районах, займало свинарство.
Зрушення в сільському господарстві свідчили про формування якісно нових відносин в економічній спільності української народності, про невпинний розвиток у надрах старої феодальної системи капіталістичного устрою.
Зрушення в промисловому виробництві
Зміни в господарському житті особливо виразно виявилися в мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Поширення мануфактур у різних регіонах України — характерне явище доби пізнього феодалізму. Проте не всі вони одразу ж набували капіталістичного характеру. В умовах панування натурального господарства існувало чимало мануфактур і кустарно-кооперативних підприємств, де всі виробничі процеси здійснювалися лише на основі примусової праці. На Україні діяла також певна кількість промислових підприємств з використанням одночасно кріпосної та вільнонайманої праці. Ці заклади мали змішаний характер і свідчили про перехідний стан від суто феодального виробництва до капіталістичного. Якісно нову, капіталістичну форму в промисловості України становила мануфактура з цілою системою експлуатації праці найманих працівників, що виникли в результаті розкладу дрібнотоварного виробництва й підпорядкування його капіталові. Саме така мануфактура "революційне" впливала на процес зламу феодальних відносин, що віджили, й заміни їх буржуазними.
Завантажити реферат