Сторінка
8

Господарство світу і України в другій половині 60-х — на початку 90-х років XX століття

Нове керівництво стало перед необхідністю зупинити роз­пад системи "державного соціалізму" і захистити інтереси прав­лячої номенклатури. З цією метою почали проводити обережні реформи всіх громадянських структур, в тому числі і економі­ки, оскільки глибока криза уже встигла охопити основні еле­менти системи.

До середини 1980-х років валовий випуск продукції в роз­рахунку на душу населення складав близько 37% рівня США. Приріст продуктивності праці впритул наблизився до нульо­вої позначки. На одиницю національного прибутку в радянській економіці витрачалось в 1,5-2 рази більше електроенергії, па­лива, металу і інших ресурсів, ніж у промисловості розвинутих країн. По суті, тільки у військово-стратегічній сфері великими зусиллями підтримувався паритет із США.

Слід нагадати, що на перших етапах "перебудови" в країні була поширена ілюзія відносно можливого удосконалення со­ціалістичної системи. Перш за все, у більшості політиків пере­важала стійка думка про існування соціально-економічних пе­реваг соціалізму над іншими формами організації суспільного життя. Вважалось, що в радянській системі немає і не може бути антагоністичних суперечностей, крім "пережитків кон­сервативного мислення". Отримала поширення також ілюзія про те, що майбутні реформи можна провести швидко і без особливих труднощів. Класичним прикладом реалізації та­ких ілюзій стала антиалкогольна кампанія, яка проходила в дусі відомої "червоногвардійської атаки на капітал".

Одним із перших кроків по виходу із кризового стану став курс на "прискорення соціально-економічного розвитку країни". Цей курс був спрямований на досягнення щорічного приросту національного прибутку не менше ніж на 4%. Для досягнення такого зростання національного прибутку необхідно було за п'я­тирічку збільшити видобуток палива і сировини на 15%, збільшити інвестиції на 30-40%, додатково залучити у виробництво до двох мільйонів осіб. Але оскільки в країні таких ресурсів не було, то досягти мети можна було за рахунок збільшення темпів розвит­ку машинобудування в 1,5-2 рази.

В той же час прозвучав заклик "активізувати людський фактор" як важливу умову прискорення. Таким чином, Горба-чов і його соратники знову використовували суб'єктивний чин­ник, намагаючись не зачіпати фундаментальні основи системи, зберігаючи прихильність "соціалістичному вибору".

З метою підвищення якості продукції була створена ще одна контролююча інстанція — Держприймання, яка мала пра­во не приймати неякісну продукцію, карати матеріально тих, хто ніс відповідальність за брак.

На перших порах "перебудова" пов'язувалась з концепцією "вдосконалення господарського механізму", тобто з наданням підприємствам більшої самостійності в розвитку виробницт­ва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванню праців­ників в залежності від фінансових результатів роботи підприє­мства, тобто з фактичним поверненням до реформи 1965 року. Але при цьому обов'язковою залишалась одна умова: непо­рушність соціалістичної (державної) власності.

Власне кажучи, економічна "перебудова" розпочалась з чер­вня 1987 року, коли було прийнято "Закон про державне підприємство", за яким керівникам і колективам державних підприємств були надані виключно широкі повноваження, зок­рема, право самостійного виходу на зовнішній ринок, здійснен­ня спільної діяльності з іноземними партнерами і ін. На прак­тиці цей закон надавав підприємствам більшу свободу при використанні прибутку: вони могли самостійно вирішувати - направляти його на розвиток виробництва чи на підвищення заробітної плати працівникам. Багато підприємств ішли по другому шляху, що в кінцевому підсумку мало негативні ре­зультати, оскільки в перспективі не забезпечувало зростання науково-технічного потенціалу. До того ж, закон не передба­чив, що свобода повинна бути пов'язана з ринковою відпові­дальністю: збиткові підприємства слід закривати, а випуск про­дукції, яка не користується попитом, припиняти.

Було обрано "м'який" характер бюджетної політики, коли підприємство в будь-якому випадку отримувало державні кош­ти на покриття збитків і при цьому не прикладало зусиль для підвищення ефективності виробництва з урахуванням ринко­вого попиту. В результаті такої політики середній рівень заро­бітної плати зростав швидше, ніж ціни. За 1985-1991 роки реальна заробітна плата виросла на 51%, але купити на ці гроші було нічого, оскільки чим більшою була зарплата, тим гос­тріше відчувався товарний дефіцит.

В середині 1988 року було прийнято закони, за якими доз­волялось відкривати приватні підприємства більше ніж за 30-ма видами виробничої діяльності. У відповідності з цими за­конами фактично був легалізований великий сектор "тіньової економіки".

На загальній хвилі відродження демократичних ідей по всій країні стало поширюватись робітниче самоврядування, але наприкінці 1980-х років воно пішло на спад, а влада знову перейшла в руки директорів, які пізніше, в 1990-х роках, стали великою економічною і політичною силою в країні.

Характерним явищем пізньорадянського періоду був роз­виток орендних відносин, на які партійні і державні керівни­ки покладали великі надії в розрахунку на підвищення заці­кавленості працівників в результатах праці. У відповідності з Законом про оренду (квітень 1989 р.) трудовий колектив міг взяти в оренду у держави підприємство, щоб в подальшому приватизувати його шляхом викупу за досить символічну ціну.

В 1989-1991 роках загального поширення набули нові фор­ми виробничих об'єднань — концерни, корпорації, які створю­вались таким чином: група державних підприємств і під­розділів галузевих міністерств утворювали певну асоціацію. Тут поєднувались інтереси галузевих, союзних і республікансь­ких закладів та інтереси директорів підприємств. Державні заклади намагались утримати в своїх руках питання фінансу­вання і постачання, а директори — вигідно приватизувати підприємства через так звану номенклатурну приватизацію.