Сторінка
2

Турецька Республіка й Іран після Другої світової війни

Починаючи з 1983 р. військові поступово почали відновлювати політичні свободи. На парламентських виборах восени 1983 р. перемогла партія "Вітчизна", лідер якої Тургут Озал очолив новий цивільний уряд. Продовживши стабілізаційний курс в економіці, Т. Озал зумів налагодити співпрацю з країнами Заходу і отримати від них необхідні для країни позики. У другій половині 80-х років почалося повільне відновлення турецької економіки, зруйнованої десятиліттями кризи. Пішовши в 1989 р. з поста прем'єр-міністра, Т. Озал був обраний президентом Туреччини. Продовжуючи започатковані реформи, в 1992 р, він добився підписання домовленості про повне скасування, починаючи з 1995 р. усіх торгових обмежень у відносинах із Євросоюзом. Але процеси лібералізації суспільних звичаїв та вестернізації культури, які супроводжували поглиблення економічних контактів із Заходом викликали стійке несприйняття з боку фундаменталістських кіл. На ґрунті незадоволення суспільними процесами відбулося об'єднання консерваторів, що створили Партію добробуту. На виборах у грудні 1995 р. ця партія отримала більшість місць в парламенті, а її лідер Нехметтін Ербакан став прем'єр-міністром. Політичний курс уряду Н.Ербакана позначився більш жорсткою політикою держави щодо опозиції та курдського національного руху, але його сприяння ісламізації освіти й духовної сфери життя країни викликало різке несприйняття військових.

У червні 1997 р. вони добилися відставки про ісламістського уряду а через півроку – заборони партії Н.Ербакана. Туреччина не побажала повторювати печальний досвід таких країн, як Іран, і віддала перевагу прибічникам світських принципів державного будівництва, з квітня 1999 р. при владі перебуває Демократична ліва партія, очолювана ветераном турецької політики Бюлентом Еджевітом. Турецькі війська здійснили кілька військових операцій проти курдського-партизанського руху на території Іраку, а в 1998 р погрожуючи війною, зажадали від Сирії припинити підтримку курдського незалежницького руху. На початку 1999 р. турецьким спецслужбам спільно з ЦРУ та "Моссадом" вдалося захопити лідера національно-визвольного руху курдів Мустафу Оджалана. Звинуваченого в організації численних терористичних актів лідера Курдської робітничої партії (КРП) військовий суд засудив до смертної кари. У відповідь курди здійснили низку терористичних актів й пообіцяли розгорнути ще масштабнішу антиурядову діяльність у тому випадку, якщо керівника КРП стратять. Перебуваючи у в'язниці М, Оджалан звернувся до своїх прихильників із закликом припинити підпільну діяльність. У серпні 1999 р. почався вивід збройних формувань курдів за межі території Туреччини. У внутрішній політиці уряд Б.Еджевіта здійснює програму глобальних економічних реформ: упорядкування бюджету, соціальної служби, реорганізацію банківської сфери та масштабний розвиток приватизації.

2. “Біла революція” Мохамеда Рези і її невдача.

Іран (площа – 1,65 млн. кв. км, населення – 66 млн. чол. на 2000 р.) у другій половині 40-х років став ареною постійних змін урядів, заворушень та спроб державних переворотів. Така ситуація склалася внаслідок суперництва за владу прихильників партії Туде, лівих націоналістів та ісламських екстремістів. Додаткові труднощі іранському уряду створювали інспіровані СРСР національні рухи азербайжанців та курдів. 12 грудня 1945 р. у головному місті радянської зони окупації Тебрізі проголошено Азербайджанську республіку. Озброєні радянською зброєю іранські комуністи захопили владу в північних районах країни, й, орієнтуючись на радянські зразки, розпочали творення власної адміністративної системи. Лише після того, як підтиском СШ А радянські війська залишили Іран, тегеранському урядові вдалося повернути контролі, над населеними азербайжанцями районами. Але й у наступні роки продовжився період політичної нестабільності.

Так тривало до початку 60-х рр., коли, спираючись на фінансування від США, шахський уряд вдався до проведення широкої програми реформ внутрішнього життя країни та швидкої модернізації суспільного устрою, що отримали згодом назву "білої революції". Передусім, шахський уряд здійснив земельну реформу. На початку 1961 р. великі землевласники, серед яких значну частину складало духовенство, в примусовому порядку передали свої наділи державі, яка виплатила їм грошову компенсацію. Згодом ці землі, а також землі, що були власністю шаха, розподілено між селянством. У результаті аграрних перетворень кількість селян, що володіли приватними земельними наділами, зросла з 25 % до 78 %. За підтримки уряду було створено сільськогосподарські кооперативи. Крім розпродажу шахських та державних земель, уряд розробив законопроект про обмеження розмірів земельної власності. Затверджений парламентом закон встановив верхню межу землеволодіння: 600 га богарних земель і 300 га зрошуваних під паром та пасовищами. Зворотною стороною аграрних реформ стала аграрна криза, що охопила в 60-х роках іранське село, її головною причиною стала відсутність у дрібних власників необхідної для ефективного обробітку землі інфраструктури.

Крім земельної реформи, уряд здійснив також низку інших заходів, спрямованих на модернізацію економіки та суспільного устрою країни. Проведено заходи, спрямовані на ліквідацію неписьменності та покращення лікарської допомоги. Навесні 1963 р, почалося створення "корпусу просвітництва" - напіввійськової організації, сформованої з випускників шкіл та вузів. Службовці корпусу замість військової служби на 14 місяців відправлялися в нерозвинені райони країни, де навчали неписьменних і пропагували основи санітарно-гігієнічних норм. У січні 1963 р. уряд зобов'язав підприємців встановити залежність заробітної платні робітників від ефективності праці підприємства. Але приватні власники з незадоволенням сприйняли це розпорядження й вдавалися до його саботажу. Разом з реформами уряд Ірану демонстрував бажання покінчити з традиційними для країни казнокрадством та корупцією. За звинуваченнями в зловживанні службовим становищем і крадіжках державних коштів було арештовано багато військових та цивільних чиновників.

До модернізаційних процесів вороже ставилися ортодоксальні кола шиїтського духовенства. Шах безжалісно придушував усі вияви опозиційності. Створена для боротьби з антидержавними виступами таємна поліція САВАК швидко розрослася до загрозливих розмірів і почала претендувати на всезагальний контроль над суспільним життям країни. У червні 1964 р. у відповідь на надання урядом надзвичайних економічних привілеїв громадянам США шиїтське духовенство закликало народ до повстання. У зіткненнях з поліцією та армією загинуло близько 10000 осіб. Лідер релігійної опозиції аятолла Хомейні змушений був емігрувати.

3. Ісламська Республіка Іран.

Опір іранського суспільства політиці соціальних реформ шаха особливо посилився в середині 70-х років. Головного причиною незадоволення населення була європеїзація країни, наплив іноземців, поширення західної масової культури, які супроводжувалися жорстокими урядовими репресіями. Форсоване проведення економічних та соціальних реформ відбувалося без врахування специфіки традиційного суспільного укладу та канонів мусульманства. Значний опір викликало поширений західної фінансової; системи, яка розоряла дрібних підприємців та сільськогосподарських виробників.