Сторінка
2

Формування світової колоніальної системи на Сході та в Африці

З кінця XVIII ст. активізувалася британська експансія у Південно-Східній Азії, де Лондону вдалося витіснити португальців з Малаккського султанату. У 1819 р. була заснована військово-морська база в Сінгапурі, що стала головним опорним пунктом Британії в цій частині світу, а в 1888 р. британськими протекторатами стали Сабах і Саравак на півночі Калімантану.

Від Британії намагалася не відстати й Франція, котра в сер. XIX ст. захопила Камбоджу й Південний В'єтнам та зробила їх своїми колоніями, а в 1885 р. змусила ослаблий Китай залишити Північний В'єтнам, встановивши над ним протекторат. Після цього Париж створив т.зв. Індокитайський союз (В'єтнам, Камбоджа, Лаос) на чолі з французьким генерал-губернатором.

Протягом ХІХ - поч. XX ст. Британією, Францією, Німеччиною, Бельгією та Італією було колонізовано (крім уже існуючих португальських володінь та Капської колонії, що під час наполеонівських війн у 1806 р. була захоплена Британією) майже 80 % території Африки. Лише Ефіопії вдалося відстояти свою повну незалежність у війні з Італією в 1894-1896 рр. Та ще у Західній Африці зусиллями американських аболіціоністів у 1847 р. на викуплених у місцевих вождів ділянках земель для колишніх рабів була створена незалежна Республіка Ліберія. Єгипет, окупований після запеклого опору британськими військами восени 1882 р., номінально залишався частиною Османської імперії з власним кабінетом міністрів, але фактичним правителем країни став британський генеральний консул, що спирався на окупаційну армію.

2. Типи колоніальної політики.

Контроль над підкореними країнами Азії й Африки, що виступали джерелами сировини і ринками збуту промислових виробів розвинених капіталістичних країн та сферами прикладання капіталу, давав колоніальним державам величезні економічні вигоди. Але за спільності цілей колоніальна політика кожної держави мала свої особливості.

Наприклад, Португалія крім практикованих усіма колоніальними державами методів військово-поліцейського придушення і економічної експлуатації використовувала й інші, досить тонкі засоби впливу на підпорядковані народи, включно із заохоченням змішаних шлюбів та наданням права асимілюватися, тобто зрівнятися тією чи іншою мірою у правах з європейцями. Правда, щоб стати т.зв. ассимілядуш, потрібно було довести свою підготовленість до цього за рівнем освіти й суспільного становища. Не дивно, що в Анголі в 30-і рр. XX ст. було лише 24 тис. ассимілядуш з приблизно 3 млн. мешканців, а в Бельгійському Конго, де система колоніального правління була подібною до португальської, у 50-і рр. лише 0,8 тис. з приблизно 14 млн. корінних жителів частково отримали ті права, якими володіли в цій колонії європейці.

У Британській світовій імперії склалося кілька типів колоніальних володінь. Такий "білий домініон", як Південно-Африканський Союз (з 1910 р.), користувався самостійністю, що постійно збільшувалася. Він не лише мав власний парламент, уряд, армію та фінанси, але й сам володів колонією - Південно-Західною Африкою за мандатом Ліги Націй (з 1920 р.).

Протекторатами ставали колоніальні країни з відносно розвиненою державною владою і суспільними відносинами (Єгипет, Катар, Північне Сомалі та ін.). У них існували два рівні колоніального управління: генерал-губернатори, призначені Лондоном, були повновладними господарями підкорених країн, а так звана туземна адміністрація (місцеві правителі й вожді) користувалася обмеженою самостійністю й була наділена певними судовими та поліцейськими повноваженнями.